Гуцульська малпа, чугайстер або снігова людина в Карпатах

Розмови про снігову людину в Карпатах точаться вже не одне десятиліття. В Україні, як і в цілому Радянському Союзі, ця тема була закритою і тільки інколи в телевізійних новинах можна було почути коротеньке повідомлення про снігову людину, яку бачили в тій чи іншій зарубіжній державі. І знову довге мовчання преси, хоча за кордоном в цей час виходили про снігову людину великі публікації, ба, навіть книги.

В монголо-тібетському медичному атласі надибуємо зображення дикого чоловіка, на рисунках давньої історичної та географічної літератури бачимо також відображення загадкових людей. Одна з історій розповідає, що доктор Джеймс Хардкастль, захворівши, вирішив змінити клімат і поїхав на далеку ферму. Там він потрапив у світ карстових проваль, печер, в яких колись добували граніт. Якось він стояв біля входу в ущелину, коли місцевий житель Армітедж підійшов до нього і з пересторогою запитав: «Докторе! Ви не боїтесь?». «Чого ж тут боятись?» – відповів здивований Джеймс. «Чудовиська, яке живе тут, у печері…» – почув у відповідь.

Чугайстра на Гуцульщині шукали німці

Снігову людину називають по-різному: «єті» – у Непалі й Тибеті, «чучунни» – в Якутії, «алмас» – у Монголії, «ажень» – у Китаї, «сасквоч» – у Канаді, «біг фут» – у США, «лєший» – у Росії. У Карпатах її іменують чугайстром, лісовим гуком, песиголовцем, малпою. Це білошерстий або чорний велет від двох до семи метрів зросту. Дивну істоту в Карпатах ще здавна бачили лісовики, опришки, лісоруби, тому фольклористи записали чимало легенд та розповідей гуцулів, які знаходили двометрові скелети невідомих створінь. 

Одну з неймовірних історій розповідала старенька жителька Довгополя гірського Верховинського району Прикарпаття Анна Михайлюк. На початку ХХ століття її батько з лісорубами у хащах натрапили на хатинку без вікон, з якої курів дим і було чути дивні звуки. Чоловіків охопив страх, але щоб сховатися від грози, наважилися підійти ближче. І раптом з хатки вийшло величезне волохате чудовисько – чугайстр, якого боялися найбільше. З переляку кинулися навтьоки. 

Безліч історій переповідають у прикарпатському селі Космач Косівського району. Місцеві жителі тут не раз бачили страшну істоту, яка ревла, скидала каміння, грілася біля ватри, яку розкладають вівчарі та лісоруби.1985 року на українському телебаченні навіть транслювали фільм «Карпатські джерела». У цій стрічці старожили Космача Явдоха Гудим’як та Ілько Топузяк згадують, що до них у колибу, де було шістдесят лісорубів, приходила серед ночі Малпа, яка заманює парубків. Цей факт підтверджує і Дмитро Пожоджук, ще донедавна Космацький сільський голова. Йому цей випадок розповідав батько: «Палала ватра, і кожен бачив, як через двері Малпа просунула руку, аби відчинити їх. Мій брат Лукин вхопив шіліґуру і влучив Малпі в руку. Вона заскавчала, як пес, вихопила руку й поволі почала віддалятися од колиби в лісові нетрі, наповнюючи гори диким ревінням-пищанням...» Тому не дивно, що, начувані про єті з Космача, 2010 року сюди навіть приїздили науковці з Німеччини, щоб віднайти його сліди. 

На Закарпатті теж бачили снігову людину, або ж лісового гука, як тут її називають. Фольклорист, письменник Юрій Чорі з Ужгорода записав розповідь діда Гурдзана, який жив у 1950-х роках у закарпатському селі Лісковець, що у Міжгірському районі. Він казав, що гук – це створіння, яке бродить горами, лісами, хащами, може передражнювати будь-який голос – і людини, і тварини. Якщо його розгнівати, здатен нашкодити. Приміром, коли хтось заблудиться, подвоїть, а то й потроїть голос, тобто чується його крик з усіх боків. Кілька років тому про пенсіонера Юрія Довганюка із Закарпаття, який бачив єті, писала преса, його показувало телебачення. Біля свого будинку в селі Апша Тячівського району, що неподалік від кордону з Румунією, він зустрівся зі сніговою людиною. Вона завмерла і кілька секунд дивилася на чоловіка, а потім різко розвернулась і побігла геть на задніх лапах. На «згадку» лишила величезні відбитки. До речі, в околицях цього села люди не раз помічали велетенські сліди, поламані гілки, понівечених звірів. 

Подібну історію зафіксовано й у нас, в Карпатах.У 1994 році в селі Космач на Гуцульщині, на присілку Медвежому в урочищі Томчуччино ішов молодий чоловік Василь, який повертався з гостини. Зближалась друга година ночі. Зоряне небо та рогатий місяць настільки світили, що було видко, як удень. Коли чоловік наблизився з поля в лісок, вмить довкола потемніло. Та гуцул ішов далі, хоч стало йому моторошно, бо пригадав, як старі люди розповідали, що саме в тому місці «МАЛПА» переходить. Враз почув за собою кроки. Озирнутись не мав сміливості, але не впадав у розпач, бо сам займався дзюдо і мав надію дати нападникові відсіч. Вважав, що це хтось з місцевих вирішив його налякати. Василь ішов далі. Примара крокувала за ним. Той пришвидшив ходу. Чудовисько – також. Василь збіг у видолинок, де вже не було смерек, миттєво озирнувся назад і закляк на місці. За ним стояло страховисько, вдвічі вище за людину, з довгою шиєю і маленькою голівкою. «У мене стало волосся дибки. Я не знав, що маю робити, – згадував чоловік. – Думка була одна: втікати. Я побіг корчами вниз. Перебіг соляне джерело і став добігати до каплички в Медвежому. Забіг до каплички, впав на коліна і почав молитися. Ззаду чувся сильний рев, здавалось, валилось каміння з гір в потоки. Чудовисько вже далі за мною не бігло, певно, воно має свою територію…»

Очевидець, зважаючи на свою професію, побажав, аби не називати його прізвища. Але про монстра, якого бачили в різних місцях Космача, охоче розповідають старожили Зизатчук Микита, 1907р.н., Полагняк Параска, 1915 р.н., Татарчук Микола, 1930 р.н. Кілька років тому зник у лісі парубок, якого й досі не знайшли. Люди подейкують, що його «могла з собов малпа забрати». Про «малпу» в Космачі розповідають Михайло Юсипчук, Богдан Костюк, Микола Кіндрачук і майже всі люди старшого віку.

Тут ми доходимо ближче до поставленого завдання: а чи була снігова людина в Карпатах? Можливо, вона в цих горах є тут і досі? Безперечно, як скелі Чорногори, так і Ґрегота та Лисини Космацької буковинського Паміру чи навіть околиці віддалених гуцульських сіл дуже аналогічні тим, в яких уже зафіксовано науковцями проживання таємничого створіння.

В гуцульському фольклорі образ потаємної тварини зустрічається надзвичайно часто. Ще на початку 1970-х з Києва на Гуцульщину вирушила велика фольклорна експедиція, яку очолював доктор філологічних наук, професор Олексій Дей. В околицях Космача, а пізніше й інших гуцульських сіл, фольклористи зуміли записати доволі цікаву співанку-хроніку про людей-велетів, великанів. Та найбільше таки на Гуцульщині поширені такі фольклорні образи загадкових тварин на людську подобу як Чугайстер, Малпа, Бісиця, Вовкулак, Лісна…Ще й понині збереглися в народі такі розповіді-спогади, особливо в селах Космач, Шепіт, Брустури, Микуличин, Поліниці галицької Ґуцульщини, селах Селятин, Межиброди, Підзахаричі буковинської Гуцульщини, особливо в селі Ясіня.

Багато хто бачив 1985 року по українській телевізії, а згодом і по московській фільм Олега Бійми «Карпатські джерела», який Москва дублювала як "Карпатские родники". У цій стрічці старожили Космача Явдоха Гудим'як та Ілько Топузяк захоплено розповідають, згадуючи молодість, як вони працювали лісорубами, мешкали в колибі і до них приходила серед ночі Малпа (Лісова людина).

У колибі на той час було близько шістдесяти лісорубів, кожен з них бачив, як через двері Малпа просунула руку, аби відчинити їх. Хоч це й відбувалося опівночі, у колибі горіла ватра і можна було добре роздивитися руку потаємної гості. Серед лісорубів був і мій батько Онуфрій, якому тепер дев'яносто років. ВІН пригадує: «Ми всі міцно спали в колибі після важкої денної праці. Раптом почули в глибині лісу якийсь галас, що певною мірою скидався на спів. Голос був тонкий, схожий на жіночий, але такого ми ще не чули. Дехто з лісорубів прокинувся відразу, дехто — пізніше, але за хвилю в колибі вже ніхто не спав, бо цей голос різко наближався до нас. Старші ґазди підкинули до ватри дров — і полум'я добре освітлювало колибу. Ми всі знали, що сюди йде Малпа, бо такі випадки вже були з лісорубами не раз, особливо, коли якийсь леґінь забанує в лісі за дівочкою, то за ним приходить Лісова. Старші ґазди намагалися притримати парубків, аби, крий Боже. котрийсь не вийшов за Малпою, як це часом траплялося. Раптом ми почули кроки вже зовсім близько. Всі завмерли в чеканні. І тут, через двері зверху просунулася чорна волохата рука, яка скидалася на жіночу. Мій брат Лукин вхопив; шіліґуру, прицілився і влучив Малпі в руку. Малпа заскавчала як пес, вихопила руку й поволі почала віддалятися од колиби в лісові нетрі, наповнюючи гори диким ревінням-пищанням...».

Аналогічні оповіді про Малпів, Нявок, Бісиць знаходимо й у творах української письменниці Марії Влад.

Ось як вона розмірковує у своїй книжці «Стрітеннє»: «Десь-то він є, лісовий чоловік, виділи його. Оброслий шерстю, здоровенний, сильний, спритний до невловимості. Живе у лісах, також певно, самотою…». Або: «Дід Мирін казав, що йшов у полонину. Велика зима впала. Вчув – щось у плаю запищало дуже: «Йой, не їж мене! Не їж мене!». А то лиш кров та шкам. Видко, дикий чоловік з`їв бідолашну. Що ж він, і сам шукаючий людського тепла, так жорстоко карає свою подругу. Може, за те, що вона (мається на увазі Нявка – Д.П.) здобула людської подоби – голова жіноча, ноги як у дитини, гарна. Веселовида… Що вже не обросла з голови до ніг, як він. Що він нічого не має з людським породдям, а вона зводить леґінів…» До цієї теми звертається і Сергій Параджанов у фільмі «Тіні забутих предків» та письменники Степан Пушик і Василь Портяк.

Отже, про існування снігової людини взагалі і в Карпатах зокрема, нема жодного сумніву. Зараз нас вже менше цікавить, яка вона – снігова людина. Чи це наш предок, чи неандерталець? На ці запитання ще дадуть свої відповіді вчені і, я впевнений, що вони доведуть, що люди-велети таки були в Карпатах і, можливо, ще й зараз є, адже недарма старуни в Космачи, Перехресному, Шибеному, Плоскій говорять: «Там небезпечно ходити вночі, бо там Малпа переходит!». То ж цілком вірогідно, що хтось колись таки бачив якусь потаємну тварину, яку ми називаємо делікатно сніговою людиною. Звичайно, зараз натрапити на слід снігової людини в Карпатах набагато складніше, бо гори вже не ті. Вони стали лисими. За роки незалежності України в Карпатах браконьєри вирубали набагато більше лісів, ніж радянська влада в цьому краї за всі роки окупації. Ніхто з браконьєрів за це не несе жодної відповідальності, мафія господарює в кожному гуцульському селі, залишаючи смерекові, ялинові чи букові пні нашим нащадкам, як знак нашої байдужості й безгосподарності. Звісно, в такій ситуації почуває себе, напевно, доволі незручно і снігова людина, яка з оголених сьогодні Карпат змушена, мабуть, відступати в глухі карпатські праліси.

За матеріалами СПАДЩИНА ПРЕДКІВ