"Вдома на мене чекають троє маленьких діточок". Як на Запоріжжі воює боєць Johnny зі 102 бригади з Франківщини

"Вдома на мене чекають троє маленьких діточок", — каже військовослужбовець 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ з Івано-Франківщини Віктор на позивний Johnny. Історію бійця розповіли на Facebook-сторінці бригади.

"Я маю законну можливість у будь-який момент піти з армії. Але я нікуди не піду звідси, поки останній московит не покине нашу українську землю!" — каже боєць.

32-річний Віктор на позивний Johnny — родом з Надвірнянського району. Зараз служить молодшим сержантом, командиром кулеметного відділення одного з підрозділів бригади. До війни займався будівельними роботами по області, працював сам на себе.

"В розкоші ми із сім’єю не жили. Я — звичайний робітник, будівельник, заробляв на хліб руками. Того, що заробляв, вистачало на їжу, одяг, комуналку, на інші базові потреби, на автомобіль. Іноді дозволяв собі з’їздити із сім’єю на море, хоча не кожен рік. Іноді – в гори покататися на лижах", — розповідає воїн.

З його слів, коли розпочалася повномасштабна війна, чоловік вагався, чи йти в армію. На той час його дружина, вагітна третьою дитиною, перебувала у пологовому будинку.

"Удвох з дружиною поговорили та ухвалили рішення – іти. Дружина не стала мене відмовляти, а, навпаки, підтримала психологічно та морально. Сказала, що справиться з дітьми. Як тільки жінка народила дитину (слава Богу, все пройшло чудово) і виписалася з пологового, наступного дня, 12 березня, я вступив у Надвірнянську ТрО", — пригадує Віктор.

Чоловік каже: хотів боронити країну на сході, бо розумів, що на Прикарпатті нема сенсу "охороняти асфальт", ворога потрібно зупиняти ще на кордоні.

"Я пішов на війну за ідею, за своїм покликанням. У мене — троє неповнолітніх дітей, я хочу, щоб вони жили в безпеці, щоб ворог не дійшов до Франківщини і взагалі не просунувся глибше на нашу територію. Ми повинні зупинити його тут, де ми зараз" — каже Johnny.

Боєць пригадує: три рази збирався їхати на передову, але його групу розвертали назад. Після Великодня 2022 року з товаришами таки вирушили потягом у Дніпропетровську область, потім – в Донецьку, далі – на Запоріжжя. Його підрозділ сім разів міняв місце дислокації. Добрий боєць, вважає воїн, не може недооцінювати ворога.

"Нам розповідають, що там воюють якісь "чмобіки", зеки, наркомани, які не вміють воювати й ні на що не здатні. Це все – неправда. Там воює дуже сильна армія, там воюють солдати, і ми повинні їх поважати як воїнів, як супротивників. Поважати й готуватися до найгіршого сценарію. Хоча, як людей, я їх повністю зневажаю і взагалі не вважаю за людей – люди того не роблять, що вони тут натворили", — говорить Johnny.

Наразі, розповідає боєць, у них сформована штурмова група, яка посилено тренується. Навчання відбуваються по декілька разів на тиждень. Тоді військові вправляються у стрільбі, відпрацьовують прийоми та вдосконалюють свої навички.

"Раніше не вистачало боєприпасів, ми економили. Але зараз їх стало більше і вистачає на навчання. Крім того, іноді нас спонсорує і ворог – ми недавно "віджали" у них трохи боєкомплектів і маємо чим постріляти. Був час, коли ворог пішов у наступ і ми змушені були залишити наші позиції. Але потім ми пішли у контрнаступ і вибили ворога з них", — каже Johnny.

За рік служби у Віктора з'явилися справжні бойові побратими, які, як і він, роблять усе, щоб перемогти ворога. Насамкінець Johnny каже, що після війни хоче надалі служити в армії.

"Мені сподобалося служити, я планую залишитися. Офіцером бути не хочу — в мене освіти нема вищої, та й паперова робота — то не моє. Хочу бути сержантом, працювати з людьми, можливо, тренувати та навчати молоде поповнення, передавати свій бойовий досвід іншим, щоб вони стали воїнами й наводили жах на потенційного ворога одним своїм виглядом", — розповідає Віктор.

Чоловік мріє повернутися додому, адже там його чекають рідні, особливо немовля, яке через повномасштабну війну майже не бачило батька.

"Вдома чекають троє діточок. Дуже хочу їх побачити та обійняти!" — завершує свою розповідь Johnny.