Гордість Прикарпаття. Про що мріє прикарпатська віце-чемпіонка Європи з боротьби Тетяна Кіт?

Про те, чому тендітна калушанка обрала чоловічий вид спорту, які змагання для неї були найяскравішими, чого не вистачило до перемоги у фінальній сутичці в Бухаресті та про які ще досягнення мріє молода борчиня — на ці та інші запитання в інтерв’ю «Вікнам» відповіла титулована спортсменка Тетяна Кіт.

— Чому саме вільна боротьба?

— На мій вибір вплинув брат, який займався вільною боротьбою. Він завжди брав мене з собою на тренування. Мені подобався процес. І тут тренери запропонували, щоб я спробувала займатися. Я погодилася, в мене вийшло і мене прийняла дружня команда борців.

— Як ти себе емоційно налаштовуєш перед змаганнями?

— Перед самою сутичкою на розминці люблю в навушниках слухати музику. Це допомагає мені абстрагуватися від зайвого шуму та емоцій вболівальників. Слухаю як спокійні композиції, так і більш рухливі та жваві — залежно від настрою. Враховуючи мій досвід на змаганнях, всіх суперників я більш-менш знаю, боролася з ними на килимі не один рік. Тому часто продумую, які елементи боротьби з суперником було б добре використати, дослухаюся порад тренера.

— Таню, ти побувала на змаганнях у багатьох країнах світу. Які серед усіх для тебе є найбільш яскравими та незабутніми?

— У 2015 році на чемпіонаті світу в Лас-Вегасі я здобула свою першу медаль у дорослих змаганнях на міжнародному рівні. Тренери думали, що от, мовляв, ми повозимо її по різних турнірах до чемпіонату світу, а от на європейські ігри нехай вона не їде. Тоді більшість думала, що я недосвідчена, молода і не зможу показати хороших результатів. А я, на власне здивування, здобула бронзову медаль. Для мене це була приємна несподіванка і ці змагання я точно ще довго не забуду.

— У фіналі чемпіонату Європи в Бухаресті тобі не вистачило пів-секунди, щоб отримати абсолютну перемогу.

— Я не можу сказати, що в поєдинку мені не вистачило певних моральних чи фізичних якостей. На конкурентку в мене була злість, адже минулого року на чемпіонаті Європи я програла їй першу сутичку. Тому мені хотілося довести, що я можу перемогти її. У перший день змагань Україна отримала трьох чемпіонок, тому тренер нам сказав: якщо боротьба йтиме на рівних, то моїй суперниці допомагатимуть виграти. Мій перший поєдинок з представницею із Угорщини був досить спірним. Їй дали два бали і мені. Хоча, на мою думку, вона нічого не зробила, щоб отримати два очки. Наприкінці мені пів-секунди не вистачило, щоб зробити прийом. Думаю, що трохи завадив страх.

— Чи важко переживаєш поразку?

— Коли я cтикаюся віч-на-віч з поразками, звичайно, що розчаровуюся. Кажу, що не буду займатися, тому що в мене нічого не виходить. Але проходить декілька днів, збираюся з думками, переосмислюю ситуацію і все одно йду в зал тренуватися. Адже без поразки немає перемоги. Якщо програла — значить, якийсь момент недопрацювала, щось упустила.  А взагалі я спортом живу, тому просто так все залишити я не зможу. Тим більше, що майбутній смак перемоги є неймовірним і заради нього варто пройти невдачі.

— Ти виступаєш у категорії 57 кг. Тобі комфортно в цій вазі?

— Для мене це ідеальна вага зі всіх вагових категорій, в яких я була. Підтримувати цю вагу неважко і як таких особливостей в харчуванні майже немає. Деколи трохи менше їм солодкого, а іноді можу не повечеряти. Ближче до змагань я стараюся їсти виключно здорову їжу.

— На твою думку, що є найголовнішим у тренувальному процесі?

— Мати сильних спаринг-партнерів, які були б кращими від тебе. Адже важливо професійно зростати, вдосконалюватися і розвиватися як спортсмен.

— Яким повинен бути ідеальний тренер?

— Він має бути прикладом і авторитетом для спортсмена. Мій тренер — срібний призер Олімпійських ігор Андрій Стадник. Його дружина — триразова володарка олімпійських нагород. Тому мені приємно працювати в такій команді, адже є мотивація і є на кого рівнятися.

— Чим займаєшся у вільний від тренувань час?

— Коли в мене є настрій, то малюю. Адже в дитинстві колись відвідувала художню студію і мені це дуже подобалося. Зараз таке заняття допомагає мені розслабитися та відволіктися від думок перед змаганнями на зборах.

— Ніколи не приходила думка про те, що, можливо, треба було реалізовувати себе як художниця?

— Якби можна було час повернути назад, я б зробила вибір на користь спорту. Так, мені подобається малювати, але це більше хобі. Завдяки спорту в мене з’явилися хороші друзі і можливість об’їздити ледь не увесь світ.

— Про які ще спортивні досягнення мрієш?

— Як і для кожного спортсмена — це олімпійська медаль. У мене вже була можливість в якості запасної борчині побувати в 2016 році на Олімпіаді в Ріо і я встигла відчути цю атмосферу переможців і сильних людей. Ти розумієш, що вони всі — титуловані спортсмени: олімпійські чемпіони, чемпіони світу. Перебуваючи серед них, ти надихаєшся їхніми досягненнями та енергетикою, в тебе піднімається самооцінка і ти хочеш працювати і розвиватися. Думаєш, раз вони змогли — і я зможу. Тому налаштована працювати над тим, щоб здобути олімпійську медаль і я думаю, що це можливо. Адже як тільки починала займатися боротьбою, то тільки мріяла поїхати на чемпіонат Європи і думала, що це щось недосяжне. Але як показала практика, все можливо, лише потрібно хотіти цього і працювати над собою.

— Віримо в твої нові перемоги! Удачі!