Доброчинність у Станиславові

Про те, що в нашому місті багато милосердних людей, свідчать численні благодійні заходи. Преса повідомляє також про жебраків, які приїздять до Івано-Франківська просити милостиню навіть з інших областей. І хоч є немало шахраїв, які наживаються на людській доброті, все ж приємно, що іванофранківці не байдужі до чужої біди. Сто років тому наше місто теж могло пишатися цікавими і різноманітними благодійними заходами.

Бути милосердним – престижно

Складається враження, що доброчинність у Станиславові кінця дев’ятнадцятого й початку ХХ ст. була невід’ємною частиною життя кожної людини, небайдужої до власної репутації. Серед заможних людей існувала традиція робити пожертви на благодійні цілі з нагоди якихось важливих подій чи річниць. Так, власник відомого бутика товарів для жінок Владислав Лєвак у 1908 р. пожертвував 80 корон на потреби Товариства руських дам та інших благодійних організацій. Цю пожертву пан Лєвак приурочив до першої річниці роботи свого закладу.
Як і в наші дні, доброчинна діяльність була обов’язковою для перших леді міста. Наприклад, Марія Камінська, дружина бургомістра Іґнація Камінського, була покровителькою аматорського театрального товариства, яке давало благодійні вистави. Одна з таких вистав відбулася у березні 1875 р., і весь дохід – близько 87 злотих ринських – було віддано на користь убогих.

В тодішньому Станиславові побутувала думка, що з матеріальною убогістю потрібно боротися не тому, що матеріальне є найважливішим, а тому, що убогість матеріальна тягне за собою убогість моральну, принижує й озлоблює людину. Разом з тим лише подавання милостині – не вихід. Як зазначав один з дописувачів газети «Кур’єр станиславівський», «таке випадкове милосердя недостатнє, вищої вартості воно набуває лише тоді, коли є сталим і послідовним. Правдивий філантроп не обмежиться лише матеріальними подаяннями, він буде прагнути піднесення людини, постарається дати їй якусь корисну працю, яка розвивала б її дух, зміцнила розум і волю».

Благодійні організації

В місті діяли численні благодійні товариства й заклади. В неділю, 22 листопада 1885 р., в Станиславові відбулось урочисте відкриття будинку сиріт імені Абрахама Гальперна, на якому були присутні численні високі чиновники і представники міської еліти. Преса повідомляла, що не було тільки бургомістра, адже у цей день Іґнацій Камінський мусив бути присутнім на освяченні євангелістської кірхи.

В 1898 р. ґміна Станиславова розпочала зведення нового приміщення для старців і калік (тепер це музична школа № 3 на вул. Галицькій,101). До цієї справи долучилась також місцева Каса ощадності. В 1900 р. на честь 70-річного ювілею цісаря Франца-Йозефа заклад урочисто відкрили. До будинку приймали старших осіб, невиліковно хворих чоловіків і жінок будь-якої національності й віросповідання, але лише тих, які належали до ґміни Станиславова. Преса зазначає, що в закладі панувала зразкова чистота і було все необхідне, щоб мешканці почувалися комфортно. Пацієнти-католики могли відвідувати каплицю при закладі, а євреї мали спеціальний зал для молитов.

В 1901 р. в Станиславові відкрився ще один доброчинний заклад – притулок брата Альберта. Як зазначала преса, «брат Альберт приймає кожного на ніч, дає теплу страву, одягає убогого і робить це повністю безкоштовно». Притулок розміщався в будівлі на нинішній вул. Франка, де тепер знаходиться інститут «Діпромісто». Трьома роками пізніше збудували новий заклад альбертинців (нині вул. Довга, 60).

В місті працював сиротинець для хлопців імені Ісаковича й аналогічний заклад для дівчат під керівництвом пані Мрочковської. Великим авторитетом користувалося жіноче товариство, що опікувалося сиротами, Товариство Святого Вінцентія а Пауло, яке допомагало убогим родинам, Товариство народної освіти та інші. Вони здебільшого існували за рахунок приватних пожертв.

Купонна акція

В 1911 р. українці Станиславова запровадили купонну акцію для потреб українського народного товариства. Крамниця чи ресторан отримували благодійні купони, причому активісти розміщали їх не лише у тих закладах, де власниками були українці, а й у євреїв і поляків. Кожен клієнт, який бажав приєднатися до акції, просив, щоб на купоні вписали суму, яку він заплатив за товари чи послуги. Пізніше представник благодійної організації обходив ці заклади і з кожного купона отримував певний відсоток від вказаної суми (зазвичай 2%). Такі купони можна було отримати в багатьох відомих крамницях міста.

Поляки теж запровадили в себе таку акцію, але вона користувалася значно меншою популярністю. Один з місцевих рестораторів мав у своєму закладі польські й українські купони і розповів газеті «Кур’єр станиславівський», що в його ресторані не було жодного гостя-українця, який не вимагав би подати йому український благодійний купон. Серед польських відвідувачів купони були значно менш популярними, хоч більшість гостей про них знала. «Беремо собі приклад з руської енергії, послуху й почуття обов’язку там, де мова йде про їхні національні інтереси», – закликала газета польську громаду міста.

Доброчинні ярмарки

Благодійні товариства міста нерідко організовували «венти» – так колись називалися виставки-продажі чи ярмарки, які супроводжувались певною розважальною програмою. Вони зазвичай проходили у театральній залі чи приміщенні товариства «Сокіл». Весь дохід від цих заходів ішов на благодійні потреби. Ці ярмарки були довгоочікуваними подіями, і їх зазвичай відвідувала велика кількість людей. Так, в листопаді 1902 р. Товариство народної освіти організувало великий ярмарок. В театральній залі були встановлені яскраво оздоблені павільйони для різних товарів і розваг. Великим успіхом користувалася лотерея ляльок, причому спробувати своє щастя прагнули не лише жінки, а й чоловіки. Публіка насолоджувалась музичними й цирковими виступами, дегустацією справжнього китайського чаю. На «венти» нерідко запрошували фокусників і навіть провидиць майбутнього.

Цікавим був захід, організований в листопаді 1903 р. місцевим жіночим товариством, що опікувалося дітьми-сиротами. Як повідомляла преса, на нього завітав мало не весь Станиславів. Такий успіх пояснювався гучною рекламою, великим авторитетом товариства в місті, але перш за все цікаво й творчо організованою програмою. Зокрема в рамках ярмарку відбулися конкурс краси, жартівливий «конкурс бридоти», змагання на найкращий дотеп, уроки «школи флірту», благодійна лотерея.

Танці заради доброї справи

З 1878 р. в Станиславові існувала бурса імені Крашевського – щось на зразок інтернату, де жили та харчувалися діти з навколишніх сіл, які вчились у міських навчальних закладах. У 1883 р. бурса збудувала собі власне приміщення на вул. Крашевського (нині вул. Вагилевича). Щоб зібрати кошти на допомогу цьому закладу, в місті регулярно організовували бали, які вважалися одними з найкращих у місті. Ці забави планувалися аж до найменших дрібниць. Навіть карнети, тобто блокнотики, в яких дами записували танці, були справжніми витворами мистецтва. В 1901 р. такий бал відбувся у залі міського казино. На нього завітало більше чотирьохсот пар, так що невелика зала видавалася затісною. Бальні карнети були прикрашені шовковими шнурками з печатками міста Станиславова, гарними акварелями і крилатими висловами патрона бурси – письменника і публіциста Юзефа-Іґнація Крашевського. На такі бали зазвичай розсилалися запрошення, але їх можна було також отримати особисто, завітавши до бурси.

Важливий захід відбувся у залі казино 9 квітня 1910 р. Товариство християнських дам доброчинності організувало танцювальний вечір з метою збору коштів на притулок для самотніх знедолених жінок. Молодь була зайнята танцями й фліртом, а публіка поважного віку збавляла час у бесідах і насолоджувалась чудовими закусками з буфету. Преса відзначала, що вечір минув у дуже приємній атмосфері й «сплинув сріблом корон і банкнотами» – гостей було багато, а отже, вдалося зібрати пристойну суму пожертв на добру справу.
«Милосердя – то найчистіша з чеснот, це обов’язок суспільства, члени якого гинуть у багні життя, як нічні вогники, – писала міська газета «Гасло» у 1874 р. – Бідне й низьке те суспільство, яке дозволяє згаснути тим вогникам життя, і гідна всякої підтримки праця, що дає притулок убогим і виховання сиротам». Як бачимо, милосердя було для наших предків не формальністю, а щирим переконанням, адже вони справді вкладали душу в доброчинну діяльність.