З дірою у спині пройшов пішки півтора кілометра: молодий нацгвардієць Андрій Гореславець з Франківска про важкі бої на Донеччині

Контузія, важке поранення, півтора місяця в лікарні – це лише загартувало молодого нацгвардійця для щоденної боротьби проти ворога. Андрій Гореславець – 24-річний доброволець, який пішов захищати батьківщину слідом за батьком.

За короткий час на нульових позиціях у Донецькій області Андрій Гореславець брав участь у вуличних боях, виводив з поля бою поранених побратимів і сам з діркою у спині зумів добратись до авто, яке евакуйовувало "300-х". За особисту мужність і сміливість нагороджений відзнакою Національної гвардії "За доблесну службу".

Еспресо розповість про нацгвардійця з Івано-Франківська, який у мирному житті був інкасатором у банку, а улюбленою справою були гімнастика і бокс.

"Коли оговтався, зрозумів, що говорю сам із собою"

Андрій Гореславець на строкову службу у Нацгвардію попросився добровільно, а коли почалося повномасштабне вторгнення, після розмови з батьком, який також пішов воювати добровольцем ще у 2014 році, спакував речі на війну. 25 лютого його призвали до лав Нацгвардії.

"Я спав удома, о 5-й ранку подзвонив батько і каже – почалась війна. Спершу взагалі нічого не зрозумів. Увімкнув телебачення, почав читати телеграм-канали, послухав Зеленського, що вводять воєнний стан. На тлі цих усіх новин уже ближе до 7 ранку почув вибухи в місті. Отут і збагнув – треба збиратися", – пригадує Андрій.

Він зізнається: й подумати не міг, що ворог так зухвало нападе на Україну. І хоч у повномасштабну війну не хотілося вірити, до реальності повернули "прильоти" по Івано-Франківську.

"Коли говорив з батьком, який ще з 2014 року на війні, то він розповідав, що також були бої, танки, артилерія… Але те, що зараз, – то два різні світи. Нинішня війна має набагато більше жорстокості, зокрема до цивільного населення. У 2014 році не було таких кривавих прильотів по мирних містах, а зараз це все масово".

Воїн розповідає, що починаючи з 20 березня, відколи перебував у Донецькій області, постійно було щось таке, що здавалося – страшнішого бути вже не може. Артобстріли щодня, щохвилини, а кожен день і кожна подія були як останні. 

"Раніше я ніколи в житті не був на бойових діях, не знав, як контролювати свій страх. Намагався сам себе в голові підтримати. Коли вперше їхали на лінію, наш КрАЗ почали обстрілювати. Кожні 8 секунд, усе ближче й ближче. А потім за 7 метрів від нас просто побачив спалах. Ми вискочили, я сидів у бліндажі і по ньому прилетіло. Настільки оглушило, що не чув, що кажуть мені побратими. Спершу навіть не розумів, чи я живий. Але оговтавшись, збагнув – сам із собою говорю. Тоді контузило, але обійшлося", – каже Андрій.

"Війна – це не тільки горе, це й дивовижна дружба побратимів"

Проте контузією таки не обійшлось. Отримав осколкове поранення у спину, після якого одужував і реабілітовувався понад місяць.

"Ще якось був на нас наступ, вуличні бої, і в ту будівлю, в якій ми сиділи, прилетіло. Хата горіла, ми задихались і треба було швидко міняти позиції. Коли перебігали, прилетіло знову – просто у двір. Побачив спалах, упав і відчув, що в спині пече. Побратими зняли броню, вона вся в осколках, а у спині дірка. Потім мені сказали, що до легень 3 сантиметри залишалось. Я не міг дихати, задихався. Побратими поставили плівку, бо думали, що легеня пробита. Так от, друг зі пораненою ногою, я зі своєю дірою в спині і командир, який мав поранення в бороду, – ми змогли самостійно пішки пройти півтора кілометра, щоб нас евакуювали, бо доїхати до нас не було можливості. Потім і машину нашу накривали міномети".

У перші дні, пригадує, були емоції, а далі – звик, і страх кудись зник. 

"Ти знаєш свою ціль. Знаєш, як виконувати свою роботу. Знаєш, яка твоя мета, тому просто стаєш і робиш це. Війна – це щоденні молитви, особливо коли прильоти, а ти сидиш з товаришем в окопі. Було й холодно – накривались одним спальником, їли разом з однієї миски. Але війна – це не тільки про горе. Це і про добрі людські почуття між побратимами – моральна підтримка, підбадьорення один одного. Тим ми і відрізняємося від московитів. Побратими для мене, як рідні брати. Ти весь час думаєш про свою безпеку і безпеку товаришів".

Але захисники України дбають не лише про товаришів по зброї. Боронячи рідну землю, Андрій і його побратими постійно допомагають тим українцям, які залишилися на окупованих територіях і в зоні бойових дій. Хоч і залишилось їх, каже воїн, не так багато.

"Здебільшого там старші люди – бабусі, дідусі. Бабуся якось виходила з хати, то ми хлібом ділилися з нею. Були такі серед місцевого населення, яким було все одно на все, вони нам нічого не говорили. Частина людей чекали, що ми прийдемо, просили захисту, допомоги – ми брали й на евакуацію, вивозили з сіл тих, хто хотів. Знаємо й такі випадки, коли наші позиції здавали. Однак мусимо бути один одному підтримкою і опорою у всіх сенсах. Обстріл чи ні, тримаємося всі разом і впевнено тримаємо оборону", – каже Гореславець.

"І Крим наш заберемо, будьте певні"

Зараз Андрій Гореславець після реабілітації проходить навчання і готується до нового виїзду на фронт. Батько Андрія також отримав осколкове поранення у спину під Сєверодонецьком, але вже теж пройшов реабілітацію і повернувся на Схід.

Воїн упевнений у перемозі на 100%, каже: "Таких козаків, як наші хлопці, немає ніде у світі. Ми єдині та стоїмо один за одного що б не сталось". А про ворогів говорить неохоче. Каже – відчуває до них лише ненависть.

"Вони ґвалтують маленьких дітей, бабусь немічних, убивають дітей і загалом просто знищують український народ, цілу націю. Цього не повинно бути. Для того ми тут стоїмо. І Крим наш заберемо, будьте певні", – переконаний Андрій Гореславець. 

Після перемоги Андрій, як і кожен українець, хоче простого сімейного затишку: мріє побачити наречену, батьків і поїхати на море. Але найбільша мрія – щоб кривава війна припинилася, бо те, що він бачив на передовій, важко передати словами.

Фото надані пресслужбою Національної гвардії України в Івано-Франківську