Як гуцули сплавляли ліс у Карпатах. Бокораші - карпатські плотогони

Бокораш — назва плотогона, здебільшого на Бойківщині та Гуцульщині, який займався сплавом лісу річками в Українських Карпатах. Стовбури зрізаних та очищених від гілок дерев в'язали у плоти, які, у свою чергу, зв'язували один за одним у своєрідну, інколи досить довгу, вервечку. Так утворювався один пліт — бокор.

Бокораші стояв перед плотом і рухав спеціальні кормові весла, щоб ухилитися від невеликих і великих валунів у річці та не допустити, щоб пліт спрямувався на берег. Бокорашів було на плоті 3-5, іноді більше - залежно від розміру плота та складності і довжини маршруту. На плотах було встановлено спеціальний майданчик, де зберігали багаття (ватри) та майстрували невеликого куреня, за матеріалами Спадщини Предків.

Будівництво плоту було однією з найбільш важких і відповідальних операцій, адже від цього залежав потім сплав та безпека борокашів. Щоб збити колоди потрібні знання і немалий досвід, знадобляться відповідні інструменти. Треба сказати, що інструменти борокашів вдосконалювались і доповнювалися тривалий час і лише у XIX—на початку XX ст. набули довершеності.

Читайте також : Перші каскадери. Як сплавляли ліс гуцули 100 років тому (ВІДЕО)

Плоти будували на складах («порташах»), що знаходилися коло річки. Усі підготовчі роботи на «порташах» виконували підсобні робітники, що складували в штабелі («мигли») колоди, сортували їх за породою і розмірами.

Величина плотів була різною. З одного боку, вони залежали від довжини риштувань, з іншого - від повноводності річки. Крім того, до уваги бралися широкі навігаційні знання та практичний досвід самих керманичів. Професія бокораша була небезпечною, хтось міг прищемити ноги між мокрими і слизькими колодами, а хтось із раптового поштовху кам’яних порогів впасти з плоту в річку, тощо.

Сплави відбувалися в основному глибоководними річками, наприклад: Прут, Черемош Білий і Чорний, Черемош (в Гуцульщині) і Теребля, Ріка (на Закарпатті) та ряд інших. Ліс сплавляли Черемошем та Прутом до Чернівців, а іноді навіть далі - до румунської Галаци на Дунаї.

На дуже ризикованому ремеслі плотогонів-керманичів спеціалізувалися цілі родини і навіть села, розкидані по берегах карпатських річок, це заняття годувало значну частину населення цих районів.

Про бокорашів складали народні пісні, легенди, писали оповіді: "— Та де ідеш, бокорашу, ци ни долі водов? Пішло мені два годики, вандруючи з тобов. — Гей, де ідеш, бокорашу, ци ни бокор вести!? Що заробив, того пропив, ніщо домів нести. — Та де женеш бокорика? — До Хуста, до Хуста. Осталася молодиця, як сирітка пуста".

Читайте також: Черемош - священна ріка гуцулів та найекстремальніша річка України

З розширення мережі залізниць і приходом у гори важкої техніки (лісовозів) сплавляти ліс річками стали дедалі рідше. На Бойківщині сплав лісу припинився у 1940-х роках. На Гуцульщині останній пліт пройшов Черемошем у серпні 1979 року. Так відійшла в минуле давня традиційна професія населення Українських Карпат — робота бокорашів.

Які вони були річкові керманичі

«Гуцул, — бувала і дуже підприємлива і винахідлива людина. З мідною люлькою-запіканкою в зубах, лежачи на печі у своїй курній хаті, він розкаже вам про річний сплав від Рибинця і Озерної до Кут, відмітить з точністю велику обмілину, в якій підводний камінь під мостами, всі мости, гуки, скоки-водопади...».

Читайте також: Черес—гуцульський пояс-оберіг

Сучасний гуцул вже давно перейшов із курної хати без електрики до затишного дерев’яного будинку, прикрашеного традиційними ліжниками з овечої вовни та обставленого промисловими меблями. Але нинішні гуцули не розкажуть вам навіть приблизно про всі загати та пастки на забутих сплавних дорогах, навіть такі відомі керманичі, як 80-річний Василь Іванюк та його друг із села Юрій Джиголя.

« У нашому невеличкому селі, — пригадує пан Юрій, — було зо три десятка керманичів. Цю професію я перебрав від батька, який мав офіційний дозвіл керувати дарабою ще від польської влади. Мені змалку теж подобалися такі випробування — сильно хотів керманити. Сюди йшли найсміливіші, бо до наших

На рівнинах Закарпаття, розповідали люди похилого віку, спокійніші ріки, що навіть жінки сплавляли плоти по них. Ще й кужіль пряли. Наша жінка цього не зробила б. Я вам скажу так: ви можете вчитися на водія 3 місяці, на юриста - 5 років, а на кермі - життя може бути недостатньо.

Тут недостатньо сміливості, потрібно мати розсудливість, швидку реакцію та гарну пам’ять, щоб познайомитися з найнебезпечнішими місцями, кожною підступною пасткою. Інакше ви знищите товар і втратите життя. Було багато нещасних випадків: Крамарівський з Білобережки потонув, Василь Танасичук з Устерика та батько директора лісгоспу утопились в Перкалабі. Іноді в пробках вам доводилося стрибати вниз на берег, щоб не забитися між талбами, стрибати на скелі і знову застрибувати на дарабу. Всяке бувало". Обійстя обох керманичів розташованi на березі за кілька десятків метрів від Черемошу і майже на півдорозі від початкового до кінцевого пунктів лісосплаву.

Читайте також: Лудинє-фест- фестиваль автентичного одягу в Косові

Дружини плотогонів знали, коли вони пропливуть повз хату після перетину висотних ділянок річки, трохи сповільнюючись, і намагалися приготувати вареники або, як їх ще називають, пироги. Пакет гарячої страви подавали на паличці або кидали на дарабу, в цих же екстремальних умовах, чоловіки й їли. Марія, дружина Василя Іванюка, каже, що вона молилася Богові за здоров'я чоловіка, коли він плив по річці.

Кляузи в Карпатах — допоміжний плотогінний засіб

Верхів'я Білої і Чорної рік, які беруть початок на кордоні з Румунією, у Гринявських та Чивчинських горах, споконвіків були вкриті дрімучими незаселеними лісами. Відсутність будь-яких комунікацій, окрім водних, унеможливлювали доступ лісорозробників до багатих угідь ділової деревини.

До пори до часу не можна було сплавляти ліс і за течією тутешніх гірських річок, бо їхні русла в багатьох місцях перетинали скелясті виступи та нагромадження валунів. І лише в середині ХІХ століття, як розповів відомий прикарпатський історик, дослідник Гуцульщини, професор Володимир Грабовецький, фірма «Гітз і компанія» взялася за розробку раніше недоступних високогірних лісосік.

Задля цього у верхів'ях Білого та Чорного Черемошів почали будувати невеликі загати (кляузи) для накопичення води, яку спускали в певний час разом із зрубаними стовбурами дерев. У такий спосіб колоди хаотично рухалися за течією аж до містечка Кути, долаючи відстань у 70— 80 кілометрів. Там їх виловлювали за допомогою спеціальних решіток, в'язали у плоти, так звані дараби, і довіряли гуцулам сплавляти їх аж до Чернівців.Однак низька рентабельність «вільного плавання» деревини, яка часто губилася при рухові вниз і руйнувала береги, за що доводилося сплачувати штрафи, змусила підприємців шукати ефективніші методи сплаву.

На початку ХХ століття у верхніх частинах Білого і Чорного Черемошів збудували каскад великих водоймищ із запасом води, достатнім для того, аби підняти рівень річки під час сплаву дараб на 1-1,5 метра над звичайним (власне, на цьому водяному валу, що котився довжиною кількасот метрів, і сплавляли плоти). Окрім того, були створені спеціальні річкові служби, які займалися розчищенням русел від каміння та укріпленням берегів. У всьому іншому лісопідприємці покладалися на волю Божу та майстерність керманичів.

Читайте також: Традиційний одяг на Прикарпатті сто років тому: унікальні фото гуцулів (фото)

Проходження надзвичайно складного водного шляху від верхів'їв обох найбільших тутешніх річок та їхніх приток до села Залуччя, де Черемош впадає у Прут, зазвичай тривало два дні, коротші маршрути долали й за один світловий день. І все це відбувалося у безперервному русі, без привалів на обід чи перекур і в постійному напруженні. Дараби зв'язувалися з двох шарів колод, і нижній при сплаві так стирався об каміння, що інколи залишалося лише півстовбура в діаметрі. Але й такий кінцевий результат завдяки дешевій робочій силі приносив чималі прибутки спершу приватному капіталу, а за радянського періоду — державній скарбниці.

Плотогонам лишалася тільки слава. Розповіді про відвагу і вправність гуцулів-керманичів поширилися далеко за межі регіону. Їх, як стверджує Яків Головацький, наймали підрядники для сплаву лісу аж за 600 верст від Чорногори до румунського Галаца і далі — до гирла Дунаю.

Гірська навігація

Відкриття «дарабової» навігації по Черемошу розпочиналося ранньої весни з урочистого мітингу і «наркомівських» ста грамів. Спирт як засіб проти застуди входив у офіційний перелік продовольчого пайка плотогона. Право кермувати першою дарабою часто отримував Василь Іванюк, який у післявоєнні роки вважався одним із найдосвідченіших в окрузі навігаторів. Він теж — з потомствених плотогонів: «І батько, й мої брати цим займалися. Я не тільки добре вивчив маршрут, а й сам робив керма — легкі та зручні.

Державних стандартів визначення рівня кваліфікації плотогона як таких тоді не існувало й не могло існувати, зважаючи на унікальність професії. Урівняти всіх практикуючих керманичів у розрядах (і відповідно в зарплатні) допоміг, пригадують хороцевські старожили, курйозний випадок.

Читайте також: Свято гуцульської фіри та коня в Яблуниці (фото, відео)

Десь улітку 1964 року проїхатися «з вітерцем» на дарабі ризикнув директор лісосплавної контори на прізвище Гіт — німець за національністю. Трапилося так, що на одному з річкових закрутів директор не втримався і впав з дараби в розбурхані хвилі. Він був міцної статури і вважався людиною справедливою. Коли мокрий до нитки, але без серйозних ушкоджень, він вибрався на берег, то сказав, що відтепер усі, хто проходить цю Білу річку, матимуть 4-й розряд, бо всі працюють в однаково важких умовах й однаково ризикують життям. Ударні сталінські темпи вирубування карпатських лісів згасли лише у 70-ті роки минулого століття. На цей час припадає й остання сторінка карпатських лісосплавів. І видалася вона надто прозаїчною.

"У 1979 році закінчилися запаси деревини. Тоді ж мені довелося вести останню вутленьку дарабу з Верхньої Яловичори до Вижниці, — пригадує Юрій Джиголя. — Нас було четверо — я, Саламій, Танасій та Юрко Домнюки (декого уже немає на цьому світі). Урочистості ніякі не влаштовувалися. Усе відбувалося дуже буденно. Коли ми доправили дарабу до Вижниці і здали деревину, то склалися й купили пляшку горілки. Так поставили крапку на лісосплаві." 

На той час Юрію Джиголі виповнилося лише 48 років, він мав чималу сім'ю — дружину, трьох синів і двох доньок, тож мусив перекваліфіковуватися з річкової професії на «суходольну». Тривалий час очолював бригаду лісорубів, що заготовляла деревину, яку тоді вже транспортували з гір до лісопереробних підприємств потужною, зокрема гусеничною, технікою.

Читайте також: Верховинська ГалЄрія: як в інтерактивному музеї туристів на гуцулів перетворюють

Не той уже Черемош...

На Верховинщині ще є люди, які пам’ятають, яким колись був Черемош. Як по ньому, ризикуючи власним життям, відважні сплавники переганяли ліс, аби прогодувати сім’ю. Цієї професії вже нема. Люди — є.

«Королі» вузеньких, змієподібних і страшних верховинських доріг — лісовози. Якщо ви раптом зустрілися з таким на дорозі, то мусите притиснути своє авто хоч у скелю, хоч куди, аби тая величезна машина могла проїхати. Ми так і зробили. Десь трохи далі на березі видно ще свіжі сліди вирубки, ще далі — на лісовози вантажать деревину. По Черемошу швидко наближаються помаранчеві катамарани з туристами…

«У сплавники йшли з багатьох сіл, але брали не всіх, лише тих, хто з «вогником» в очах, — сміється пан Іван. — Бо то було дуже небезпечно. За ті роки, що я там робив, то людям і ноги ломило, і топилися, коли плоти натикалися один на другий. Всяке бувало».

Читайте також: Музей Гуцульської магії у Верховині - один з найнезвичайніших музеїв України

Сплавляти ліс починали вже з ранньої весни і до тих пір, поки річка не почне примерзати. «Обов’язково у кожного сплавника мала бути горілка, аби грітися, — пригадує колишній бокораш. — Хто трохи випивав, а хто натирався. На один сплав навесні й восени давали кожному по літрі спирту, а влітку — по пів. Старші могли собі трошки випити, але не так багато, як нині п’ють». Незважаючи на таку небезпечну роботу, люди її не лишали, бо можна було трохи заробити. Наприклад, у ті часи платили окремо за заготівлю — по 1,5 рублі за куб, та окремо за сплав — теж 1,5 рублі.

«На одній дарабі везли й по 500-600 кубів, — підраховує Іван Максим’юк. — Потім ті гроші ділили між бригадою. Але з самих верхів як везли, то платили більше — по 2-2,5 рублі. Тоді ковбаса коштувала 1,20, а пляшка горілки — 2 рублі».

Сильно і страшно

Ще одне пам’ятне місце тих відчайдушних часів збереглося у Шибеному. Там і сьогодні можна розгледіти велику дерев’яну конструкцію — кляузу. Такі будували уздовж ріки, аби утримувати воду. «Ми колись жили біля неї, — розповідає місцева селянка Катерина Палійчук. — Її будували три роки, хоч я тоді була мала, але також помагала — каміння носила.

За день нас сто пар носили ті каменюки та висипали у порожнини». З дерева та каміння ті кляузи робили дуже міцними, вони могли тримати воду. По Черемошу їх було з сім. Рівно на тиждень їх перекривали, аби набралася достатня кількість води, а потім відкривали і по черзі пускали плоти. «Там були такі ворота — шінтафля — на 30 метрів застелена лісом. Через неї летіли всі плоти, — пригадує пані Катерина, яка не раз це бачила. — І вони бігом піднімали керма догори, присідали, летять, а далі — бевсь у воду, та з таким гуркотом, а вода їм по груди.

Потім швиденько хапаються за весла, бо якби не вспіли, то б’ються об берег. Далі за 15-20 хвилин пускають другий пліт. Їх могло бути до 10 плотів. То було сильно і страшно». А ще жінка колись навіть сама спускалася на плотах. Автобуси тоді не ходили. Тож швидко дістатися, наприклад, до Верховини, до храму, можна було лише так.

Читайте також: Музей фільму «Тіні забутих предків»

«Найгірше було заскочити, — сміється пані Катерина. — А було й таке, що передні щось не вміли скерувати або бачили, що буде біда, то нас за паршиву й викидали на берег. А тим заднім плотам кричали, аби зачіпалися за вільху чи якийсь пень, аби сплави не найшли один на другий, бо то була ще більша біда, потім їх знов складати. Але ті всі керманичі були дуже фахові.

В особ­ливо небезпечних місцях чи на крутих поворотах робили такі кашиці – рубали маленькі смереки, складали, й дараба била вже не в берег, а в кашицю, то було м’якше…». А от верховинська молодь, з якою довелося спілкуватися, про бокорашів нічого не знає. Взагалі. А шкода.

Читайте також: Музей, де можна пізнати і почути Гуцульщину