Прикарпаття все ще залишається територією релігійних конфліктів

Скільки існує незалежна Україна, стільки з уст українських релігійних, громадських діячів, пересічних українців, а надто українських політиків не сходить питання про необхідність створення в нашій державі єдиної помісної української церкви. Дехто навіть підмітив, що активізація цього питання відбувається переважно в роки виборів чи інших політичних загострень. Так це чи ні – сперечатися не будемо, та мусимо констатувати, що, не зважаючи на усі розмови, єдиної помісної соборної церкви в Україні ще досі не створено і перспективи цього – досить примарні.

Хоча справедливості заради варто відзначити: реальні дієві кроки якщо не до об’єднання, то принаймні до зближення основних християнських конфесій, їх взаємного визнання тощо робляться. Чимало таких кроків пов’язують з особою нового патріарха УГКЦ Святослава Шевчука. Ну скажімо так: в березні цього року «шороху» в Інтернет-просторі навела новина про те, що лідер УГКЦ відвідав у лікарні митрополита Київського і всієї України Української православної церкви Московського патріархату Володимира, якому «висловив сподівання на скорішу зустріч із у Києво-Печерській Лаврі та побажав якнайшвидшого одужання, зазначивши: «Нехай Господь береже Вас для нас і дарує Вам здоров’я», подарувавши при цьому факсимільну копію Бучацького Євангелія ХІІІ століття. Чи можна було б собі уявити таке ще кілька років тому? Інший яскравий приклад мав місце буквально днями. Йдеться про визнання керівництвом УГКЦ таїнств Української православної церкви вже Київського патріархату. І тому прикладів багато. Але то у верхах. Бо ж ієрархи церков – люди розумні, освічені, а відтак вони між собою завжди порозуміються. Яскравий приклад – приязні взаємовідносини між прикарпатськими керівниками єпархій домінуючих християнських конфесій під час екуменічних богослужінь до різного роду пам’ятних дат.

Інша справа – низи – пересічні вірні у звичайних українських селах. За понад два десятиріччя міжцерковного розбрату у Галичині виросло вже ціле покоління людей, які звикли бачити у тих, хто відвідує іншу церкву, не добрих сусідів-односельців, а злих ворогів-іновірців, чия вина полягає лише в тому, що колись давно вони або їхні батьки зуміли закріпити єдиний у селі храм за своєю релігійною громадою, або ж в тому, що їхній храм кращий і більший, або ж просто так, бо «то вони, а то ми»…

Як наслідок, лише від початку цього року на Прикарпатті було зафіксовано 37 (!) конфліктів на релігійному ґрунті. Звісно ж це не міжконфесійні «війни» початку 90-х. Тоді у бійках за принципом «стінка на стінку», коли журнали надходження травмованих у лікувальних закладів нагадував зведення про військові втрати, брали участь сотні селян, а чи не найбільше діставалося правоохоронцям, що під градом каміння, пляшок та залізних прутів живим щитом розбороняли різні релігійні громади. Та й кількість таких війн в рази перевищувала число сучасних конфліктів.

Як стверджують фахівці, основою для виникнення конфліктів зазвичай є догматичні розбіжності як між релігійними громадами, такі і в межах однієї деномінації. Конфлікти періодично виникають як між релігійними організаціями з діаметрально протилежною догматичною основою, так і між представниками спільного релігійного напряму, обряду, але з різними керівними релігійними центрами. У християнських деномінаціях підґрунтями міжконфесійних суперечок часто стає боротьба за сфери впливу, власність, «чистоту віри» та «канонічність».

Серед вказаних 37 конфліктів є чимало затяжних – тих, що тривають вже по десять і більше років. Такими є релігійні чвари у селах: Соколівка, на Косівщині; Текуче, Вікторів, Галицького району, Мишин, Коломийського району тощо.

Єдиним шляхом вирішення таких суперечок конфліктологи вважають ініціювання переговорного процесу між представниками релігійних громад; ретельне, незаангажоване вивчення кожної конкретної справи у судах тощо. І навпаки: форсування негайного вирішення проблеми може призвести до суттєвого загострення протистояння. Та на нашу думку, всі ці потуги будуть марними, якщо процес примирення не візьмуть до рук ієрархи церков. Ті приязні взаємовідносини, які вони демонструють на найвищому церковному рівні, вони мали б перенести на рівень найнижчий: скеровувати до примирення і порозуміння сільських священиків, заохочуючи тих, хто сприяє подоланню розбрату і караючи усією повнотою церковної влади тих, хто ставить особисті інтереси вище, ніж мир і спокій громади…