Надія, що має надію: одна історія з Ясеня

Що керує людиною в житті, як змогти не лише вижити, а й радіти в шляху, залишаючись прикладом для інших, не таких міцних і ціпких, де знайти гармонію і мотивацію до якісного життя...Часто такі питання приходять до багатьох людей, проте не всі можуть дати собі на це відповіді.

Знайомтеся - Надія ГОДОВАНЕЦЬ, учасниця та переможниця багатьох паралімпійских змагань, дівчина з вироком і візком, людина з характером і мріями. 

Учасників змагань з кидання м’ячиків гри бочче в Івано-Франківську – понад 40. Всі на візках. Хто спілкується, сміється, хто просто тихо п’є каву – ждуть на наступний етап змагань. Заходжу в зал і зразу виходжу. Хочеться просто піти геть. Аби надурити себе, що так нема, що то лиш в телевізорі чи книжках. А в житті так нема. Але повертаюся. Ця трудність смішна проти їхньої.

Надя – дівчина на візку. Вона живе в Ясені Рожнятівського району.

Вона радісна і іскриста. І дуже красива. Надя всіх організовує до діалогу, вони кепкують з Андрія, що тікає від камери мого фотоапарату.

Їх багато. Це Всеукраїнські змагання з боча, тут – люди з Хмельницької, Івано-Франківської, Житомирської, Чернівецької, Львівської та інших областей. Все відбувається в Івано-Франкіському коледжі фізичного виховання.

Знайомлюся з нею ближче. Надя має купу всяких нагород всяких змагань, водить свій улюблений німецький червоний «Смарт», має розкішний манікюр, любить тата, маму, сестру і всіх людей. І життя. Побачивши в моїх очах сум’яття, Надя відразу бере мене в «обороти» - ставай, мовляв, позад мене, берися за ручки візка і пішли на сонячну сторону спортзалу. Будемо говорити твій репортаж, чого скисла.

Частина її життя - з діагнозом «невральна аміотрофія Шарко-Марі». Це з дитинства. Вроджене.

Я не знаю чого так вийшло. Хай буде, що така доля. Хоча ми думаємо, що то не просто так, бо занадто як на випадок...Але не зациклюємося на цім. Живемо. 

"Моя хвороба є спадковою, з самого дитинства батьки помітили це, коли мені було 3 місяці. Далі – безкінечні лікування, спроби, спроби…Я не знаю за що мені і моїй родині це. Я не хочу про це говорити. Головне зрозуміти для чого мені це. Про це кожен день молюся.

Часи плачів уже пройшли. В часи такого відчаю ніколи не була сама - допомагали батьки, сестра, друзі, рідні. А зараз життя як життя. Я би не хотіла акцентувати на хворобі, бо я маю за що дякувати і Богу, і життю, і людям. Я дуже рада коли є різні справи, і дякую Богу, що не засиджуюсь дома. В нас в Перегінську магазин польського одягу, там всім мама заправляє, а я їй допомагаю – ми привозимо красивий стильний одяг і продаємо його. Клієнтів маємо багато і всі гарні (сміється – авт.) Так здобуваємо маленькі досягнення в житті. От ганяю до Львова, Франківська на своїм улюбленім «Смарті» і допомагаю чим можу.

Книгами я не захоплююсь, там всьо дуже файно, і це мене збиває з толку, бо життя інакше пише. Але читала Пауло Коельо, а також Бруно Фереро трохи…Надаю перевагу тому, аби жити, а не читати.

Бог для мене це все: опора, допомога, розрада. Бог - це радість, світло. Віра в Нього мені дає можливість жити. Бо самі видите як то все в мене. Все молюся, говорю з Ним, розказую ввечері купу всього зі свого життя, а рано раджуся як день провести. Я часто слухаю радіо «Дзвони», читаю акафіст до Марії та Ісуса і Духа Святого…Молитви дуже допомагають в часи розпачу і в часи радості. Я за все дякую Богу. Всім важко, нема повністю щасливої людини. Але треба вибрати жити, а не нити. Бо життя небагато в кожного.

Чоловік має бути розумний, гарний з карими очима. Або голубими (сміється – авт.) Але напевно і не важливо якого кольору очі - головне, аби щирий розумний, вихований, з гарним почуттям гумору. Задоволений життям, успішний щоб, і не «нитік». Не люблю чоловіків – «нитіків», як за "нитіка" триматися в житті? Ну і ставлення до мене, щоб він не встидався тим, що я на візку. Неважливо чи буде на візку, може бути й на візку…

Була така одна кумедна ситуація. То була така собі зустріч - я ходила в кіно з «шийником» Ми двоє на візках ходили в кіно. Так, тобі не причулося (сміється – авт) ..Ну от він змерз трохи в руки, поки ми йшли туди, і каже: «Поможи, Надь…»А я що..Мені, по-перше, самій важко, бо з візка не дотягнешся, а по-друге, аж смішно стало, ну бо не мож було засунути його руку йому в кишеню. І він не може, бо руки в «шийників» дуже слабкі, і я не дотягнуся. Але ми таки це зробили. Ми такі були задоволені, що ну, насміялися обоє і ще й фільм подивилися.

В мене були різні хлопці. Здорові, сильні, несуть на руках мене чи в магазин, чи в ресторан. Але в очах таке в них тремтіння, що  не можу дивитися в ті очі. Бояться мужики. А інколи так буває, що очі травмованих хлопців набагато сильніші.

В моєму житті також велику роль відіграла ГО «СЛІД» Ця організація змінила моє життя. Вже рік як я з цією організацією. Тут я побачила людей! Успішних, активних, вони на візках, але це їх не спиняє, вони танцюють, подорожують, створюють сім’ї, це люди, на яких дивишся з захопленням. А Микола Іванович (Микола Макар, керівник ГО»Слід» - авт.) є для нас прикладом, це людина з великої букви, завдяки йому в Івано-Франківську заснували паралімпійський вид спорту боча. Ми з ним об’їздили півсвіту на всілякі змагання. Всі роки біля цих людей дали мені певне переродження, віру в себе і дуже правильне, добре сприйняття світу і людей.

Якось пару років тому, коли я не жила таким активним життям, як тепер, поїхали ми з мамою на мийку машини. Мама десь відійшла , а я впала. Впала, не можу піднятися, і найбільще чого не хочу, то того, щоб хтось це побачив і прийшов допомагати. Для мене це було катастрофою, це кричало в мені як лиш могло. Все-таки один чоловік  підійшов, хотів мені помогти, але ні: я сама встану!

Це було років більше ніж п'ять тому. Я не хотіла допомоги, я сторонилася людей.

А зараз, коли ми йдемо в ресторан, то я дзвоню тому чоловікові з мийки машин (ми з ним тепер друзі-нерозлийвода!) і сміюся: «А може би то ти вже таки прийшов , бо мене треба з машини в ресторан перекинути, ну не буде ж мене мама «таскати», я хочу, щоб красиво, щоб чоловік на руках ніс (сміється – авт.) І він приходить.

Нема проблем – є наше ставлення до них. Ми маємо допускати до себе людей, не нахмурюватися, не зациклюватися, тоді люди зможуть і нам допомогти, і собі мати з того радість.

Щастя - це коли в душі світло, і ти ні на кого не дивишся з докором. Коли можеш цінувати те, що маєш. І світити в світ, бо якщо ти похмурий, то люди підуть геть від тебе.

Щастя – це ще не думати, що тобі хтось щось повинен. Це коли ти можеш проявляти ініціативу , а не ждати як жебрак від життя і від людей щось.

Щастя – це коли можна конкретно щось мріяти. Щиро бажаю всім уміти мріяти. Не лише перед Новим роком чи Різдвом.

А перед всім життям. Вміти написати життю такий собі меседж. Свій. І воно прийме. От побачите!"

Надія продовжує займатися улюбленою справою і заохочувати до активного ставлення до життя інших.

Ось і нещодавно 19 квітня 2019 року в Рожнятівському районі відбувся перший чемпіонат з гри боча. Про це в мережі Фейсбук написала Надія Годованець.

А вже 19 травня 2019 команда з Рожнятівщини в кількості 5-ох спортсменів взяла участь в обласному чемпіонаті з гри Боча. "Ми мати змогу відчути, що наші тренування, які проходили від лютого місяця не були даремними! Підтвердженням цього є заняте 3-тє місце в індивідуальних змаганнях в категорії ВС-4, яке виборов @dyr1v_s  Дякуємо ГО "СЛІД" за запрошення, а також районній владі за сприяння в розвитку гри боча на Рожнятівщині та надання транспорту для учасників чемпіонату." - пише Надія в соціальній мережі.