Помічник

Діти вважають себе безсмертними істотами (що само по собі непогано), і жодній дитині якось не віриться, що саме з ним може статися нещастя. Звідси – той самий наліт легковажності або “пофігізму”, на який ми так часто натикаємося, особливо коли розмовляємо з підлітками.

Діти взагалі влаштовані інакше, ніж дорослі. І через цю «інакшість» вони дійсно часто не розуміють нас. Або розуміють, але зовсім не так, і бачать зовсім не те, що ми мали на увазі. Бувало, скажеш доньці чи синові: «Прибери у своїй кімнаті», дитина  прибирає і начебто старається, а в результаті ви виявляєте все той же мотлох і сміття, тільки переставлені в іншому порядку. З вашої точки зору, це неподобство. З дитячої – повний порядок, тому що цінні (красиві!) і потрібні речі нерозумно засовувати якомога далі.

Те ж саме відбувається, коли ми про щось попереджаємо, або про щось просимо, або в чомусь намагаємося переконати дітей. Дитяче мислення конкретне і практичне. До високих абстрактних істин воно доростає у середніх, а частіше – у старших класах. Тому загальні міркування, як правило, не зачіпають їх. А нотації і повчання взагалі викликають позіхання.

До речі, батьків часто дратує коли дитина киває головою, погоджується, ніби все зрозуміла, а потім з’ясовується, що не зрозуміла НІ-ЧО-ГО. Але ображатися не варто. Здається, що розумні діти підтакують нам з найбільш гуманних міркувань: батьки намагаються – і так не хочеться їх засмучувати.

Що ж робити? Говоріть з дітьми їхньою мовою, і вони прекрасно зрозуміють, від чого ви хочете їх застерегти.

Щоб дитина як слід запам’ятала щось, їй мало почути. Вона повинна:

– побачити;

– відчути;

– сприйняти через органи відчуттів і емоційно (до слова сказати, наша підсвідомість працює так само, як для нього рідна мова – образи і відчуття).

Отже, хочете, щоб дитина вас зрозуміла, по-справжньому – створіть образ і задійте її органи відчуттів. Образи корисніші, ніж довгі промови і слова, не тільки для маленьких дітей, а й для старших. Вони прямим ходом йдуть в підсвідомість, а що туди потрапило – ніколи не пропаде.

Гра – найкращий спосіб донести до дитини потрібну інформацію. Причому так, щоб вона міцно закріпилися в її пам’яті і в потрібний момент «виринула» звідти.

Поки дитина маленька, всі «уроки безпеки» повинні проходити ненав’язливо, в ігровій формі. Втім, і старші діти засвоюють важливі поняття краще, якщо ненав’язливо, «граючи» пояснювати їм. Чому? Тому що грати для дітей так само природно, як ходити і дихати.

Коли граєте, будь-які поради сприймаються зовсім інакше, без внутрішнього протесту, тому що вони завжди до речі, тому що ви на рівних, ви партнери, ви співучасники і друзі.

Один з кращих способів щось донести до дитини – розповісти казки, де в такі ситуації потрапляють милі персонажі, яких дитина, може бути, несвідомо співвідносити з собою.

Згадайте ненависний предмет перед іспитом і то, як швидко і щасливо ви його забули, як тільки здали. Тут те ж саме. Те, що набридло і з-під палиці, засвоюється насилу. Винен той самий внутрішній протест!

Уроки безпеки теж найкраще проводити:

– ненав’язливо;

– викликаючи цікавість і бажання дізнатися;

– цікаво – чим цікавіше будуть ваші уроки, тим більше гарантія, що дитина засвоїть їх на «відмінно».

Головний принцип навчання – вчити так, щоб дитина захотіла вчитися.

Посадити дитину і прочитати їй лекцію – можливо. Неможливо змусити її слухати це цілу годину. Якщо ви почали говорити, говорити, говорити і бачите, що очі вона підняла до стелі, рукою підперла голову, голову схилила набік, ворушить губами, смикає ногою або щось малює, можете бути впевнені, вона вже давно не в цій кімнаті, не з вами.

Лекції можна читати, якщо ви:

– хороший оратор і володієте даром переконання;

– відчуваєте інтерес дитини.

Лекція навіть дорослими засвоюється і відкладається в довгу пам’ять відсотків на п’ять. Так що говорите чітко, коротко і образно.

Якщо ви хочете дати дитині рости і розвиватися, вам доведеться навчитися протистояти громадській думці. Трафаретами, звичкам, правилам давньої давнини, думкам якихось перехожих, яким до всього є діло.

Легше погодитися з криками з підворіття, а краще – думати своєю головою. Але думати доведеться або заздалегідь, або про наслідки. До речі, і дитині теж не завадить вчитися спочатку думати, а потім робити (лазити, стрибати, бігати, скакати…).

Про підступність «не можна» багато батьків вже знають. З «ні» і «не…» справи ще гірше. Ну не хоче наша підсвідомість його сприймати!

Будь-яку заборону наша психіка не сприймає. І щоб послухатися і прислухатися (а тим більше засвоїти), доводиться докласти зусиль, переступити через своє власне «не хочу – не буду».

Згадайте, як ви самі злитесь на заборони в сім’ї або на роботі. А дітям таке зусилля зробити ще важче (хоча б тому, що вони – народ волелюбний). Ось і виходить: ми говоримо «Ні! Не можна!», а дитина почути нас не готова, у неї  «банани у вухах». Ми говоримо «не роби», а їй чується «роби, і скоріше…».

З риторичними питаннями відбувається чомусь те ж саме: і дітей, і навіть вашу підсвідомість вони швидше дратують, тому що на них не потрібно відповіді. Особливо зляться підлітки, коли із-за вашого питання визирає щось єхидне типу «Я тобі рідною мовою кажу: до яких пір…?!».

Що з цього випливає?

– Намагайтеся будувати фрази так, щоб обійтися без «не», «ні» і «не можна».

– Уникайте риторичних запитань (особливо коли у вас поганий настрій).

– Будьте обережно-тактовні зі злегка іронічними натяками, це дуже часто виглядає як варіант такого собі витонченого підколювання і теж сердить, особливо підлітків (вони і так не впевнені в собі).

– А якщо вам все-таки доводиться говорити «ні», підсолодіть пігулку.

Отже, ваша мова повинна бути позитивна і конкретна, добра, але не іронічна.

Будь-яка нова інформація надходить в короткочасну пам’ять. Там вона зберігається приблизно три дні, а потім або стирається, або переходить в пам’ять довготривалу, тобто запам’ятається надовго.

Інформація переходить в довготривалу пам’ять:

• коли інформація яскрава, емоційна
• коли людина повторює її, повертається до неї. Цим вона ніби говорить мозку: мені знадобиться, це важливо, пам’ятай!

В ідеалі має бути так: засвоїв новий матеріал, потім – повторювати: через три дні, через тиждень – через місяць. І повторення повинне проходити різними способами: так цікавіше! Про одне й те ж – по-різному.

Послідовно, поступово поглиблюючи і повертаючись до пройденого, треба говорити і про прості, і про складніші речі. Дитина росте, але правила не змінюються. Вони лише доповнюються і розширюються, з’являться нові підпункти, нові повороти, але суть одна.