У 2010 році професор Прикарпатського університету Геннадій Сіренко написав листа тодішньому міністру освіти Дмитру Табачнику. «Як аристократ, шляхтич, викликаю Вас на дуель за споконвічним українським «звичаєвим правом». Дуель, звісно, не відбулась, але стаття не про дуелі, вона – про аристократів із станиславівською пропискою та їхні будинки.
Не кожен шляхтич є аристократом
Не хочу образити шановного професора, але до аристократії він точно не належить. Хіба до аристократів духу.
У давній Польщі шляхтичів не бракувало. Та в основному нащадки гордих лицарів давно прогуляли свої маєтки і жили дуже скромно. Британський історик Норман Дейвіс пише, що «всі землевласники належали до шляхти, проте не конче всі шляхтичі були землевласниками. Загалом у Речі Посполитій понад половина шляхти не володіла землею. У 1670 році 400 000 шляхтичів, або 57 % були безземельними…».
Аристократи ж складали найзаможнішу верхівку шляхти.
З латинської слово перекладається як «благородніший». Їх було лиш кілька сотень сімей, не більше 1 % від усієї шляхти. У Польщі аристократів називали магнатами. Спочатку вони не мали ніяких титулів, оскільки вважалося, що всі шляхтичі є рівні між собою, можуть обирати короля і мають права вето на сеймах. Якщо серед магнатів траплялися князі, то це були або нащадки литовських Гедиміновичів (Вишневецькі, Чарторийські), або титул пожалував хтось із іноземних монархів (Радзивіли, Любомирські).
Наприкінці XVIII століття Річ Посполиту поділили Пруссія, Австрія і Росія. Загарбники були здивовані кількістю носіїв блакитної крові та влаштували ретельну перевірку прав на шляхетство. Найбіднішим не пощастило, натомість багатьом магнатським родинам надали князівські, графські чи баронські титули. У Станиславові мешкали представники щонайменше трьох титулованих родин.
Як «розвели» графиню
Досить часто родину засновників Станиславова називають графами Потоцькими, а їхній палац – графським. Це не зовсім правильно. Дійсно, деякі представники династії мали графський титул, але отримали його тоді, коли Станиславовом уже не володіли.
І все ж таки одна графиня у палаці мешкала. У 1771 році наше місто купила вдова Катерина Коссаковська. Вона була внучкою Фелікса Казимира – рідного брата Андрія Потоцького. Та не встигла Катерина попанувати в місті, як Галичину разом зі Станиславовом захопили австрійці. Катерині довелось їхати до Відня складати присягу цісареві. Жінка змогла сподобатись Йосифу ІІ та його матері Марії Терезії.
Катерина Коссаковська
У 1777 році Коссаковська направила клопотання про надання їй та племінникам графського титулу. Невдовзі надійшла відповідь – найясніший цісар не заперечує. Катерина сплатила тисячу флоринів у канцелярію і стала чекати на диплом. Чекала сім років. Нарешті її терпець урвався і вона накатала цісареві скаргу.
3 червня 1784 року диплом, нарешті, видали. Та все одно цісар Коссаковську «кинув». Ні, ні, вона стала графинею, але про племінників у папері навіть не згадувалось. Жила Катерина у палаці Потоцьких, про нього вже багато написано. У 1792 році продала місто своєму далекому родичу Антону Протазію Потоцькому, який графського титулу не мав.
«Графським» палац Потоцьких став лише за Коссаковської
Звіринець баронів
Ромашканів Баронський титул займає останню сходинку в аристократичній ієрархії. У Галичині таких родин налічувалось кілька десятків. Отримати цей титул було значно легше, ніж графський. У ліберальній Австрійській імперії баронами ставали євреї, українці, молдавани.
Потрапила до баронів і вірменська родина Ромашканів, яка була надзвичайно розгалуженою, її представники мешкали на Галичині та Буковині. В середині ХІХ століття Ромашкани оселяються у Станиславові. Вони мешкали посеред парку в палаці, збудованому в 1843 році. Тривалий час вважалося, що будинок звели саме Ромашкани. Але краєзнавець Михайло Головатий дослідив, що його першими власниками були вірменські поміщики Дошоти, а Ромашкани відкупили палац пізніше.
Своє родинне гніздо Ромашкани придбали у сім’ї Дошотів
«Кам’яниця у стилі класицизму з мезоніном, – пише Головатий. – Один фасад – з іонічним портиком, другий – з аркадною галереєю. Будинок і парк у просторіччі іменувались «звіринцем», бо розміщувались у межах діброви, яка мала назву «Звіринецька».
Першим власником палацу у 1850-х фігурує Антоні Ромашкан. Потім йому наслідував брат Миколай Якуб, який у 1856-му отримав баронський титул. Він володів селами Городенка і Крихівці. Третім володарем паркового маєтку став син Миколая Якуба – Франц Миколай. Цей добродій кохався у музиці, заснував Товариство любителів музики, спричинився до побудови міського театру, листувався із композитором Едвардом Грігом.
Хто володів палацом після нього, ми не знаємо. Взагалі, історія станиславівських Ромашканів ще мало досліджена і потребує додаткового вивчення.
Єзупільський москалофоб
Протягом 1895-1896 років на вулиці Голуховського спорудили гарний двоповерховий будинок у стилі історизму (тепер – Чорновола, 33). Замовником виявився не будь-хто, а сам граф Войцех Дідушицький. Здавалося, це не людина, а ходяча колекція талантів: археолог, драматург, історик, літератор, медіум, посол Сейму і Рейхсрату, міністр Галичини, філософ, публіцист, професор Львівського університету.
Садиба Дідушицького на тлі сусідньої забудови виглядала, як перлина у купі гною
Родина Дідушицьких висунулась на перші ролі у XVIII столітті. За австрійців вони швидко «вкурили тему» та отримали графський титул у 1775 році – другими в Галичині після родини Сєраковських. Якщо відверто, то Войцех у Станиславові скоріше бував, ніж жив, і то не часто. У 1900 році кам’яницею на Голуховського володіє вже інший. Натомість аристократ любив свій єзупільський маєток. Він жартував, що «Франц Йосиф є паном у Відні, а я – в Єзуполі».
Взагалі граф мав веселий характер, був героєм численних анекдотів. Наприклад, на ювілеї багаторічного президента австрійського парламенту Францішека Смольки Дідушицький видав такий тост: «Давні греки вірили, якщо при народженні муза поцілує дитину в чоло, то виросте мудрець. Якщо поцілує в уста або очі – вийде талановитий оратор чи знаменитий художник. Цікаво, куди муза поцілувала тебе, шановний ювіляре, що вже стільки років ти сидиш у кріслі президента Рейхсрату?». А ще Дідушицький не любив москалів. Історик Ігор Чорновол наводить кілька характерних епізодів. «У 1905 році, після перемоги Японії над Росією, граф запросив до Єзуполя японського посла в Австро-Угорщині барона Небуакі Макіно і влаштовував бенкети на його честь доти, доки не запротестували російські дипломати. Помер 23 березня 1909 року у Відні. Помер від хвилювання, роздумуючи над тим, які вигоди матимуть поляки від війни з Росією (якраз наспіла звістка про чергове загострення австро-російських стосунків). Кажуть, що помер від щастя».
У статті використані поштівки з колекції Олега Гречаника