Військовий лікар Олег Токарчук: "Ми — не герої. У нас просто є можливість рятувати героїв"

27 липня в Україні відзначають День медичного працівника. Лікар-ординатор евакуаційного відділення медичної роти 10 окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс" Олег Токарчук до повномасштабного вторгнення РФ в Україну працював першим заступником голови Коломийської громади. Про те, чому пішов добровольцем рятувати поранених бійців на фронті та як планує святкувати перемогу, він розповів Суспільному.

"Діти, прокидайтеся. Війна почалася"

— Всі очікували на війну, але я думав, що конфлікт буде "розвиватися" по лінії тодішнього розмежування на сході України, щоб приєднати повністю області.

24 лютого 2022 року о 5:30 нам зателефонував батько моєї дружини і сказав: "Діти, прокидайтеся. Війна почалася". Він чув, як над Коломиєю літали ракети, чув вибухи. Ми увімкнули телевізор, і все стало зрозумілим.

Ми вдягнулися і пішли на роботу. Міський голова Коломиї о 7:00 вже проводив нараду. Планували, як діяти в цій ситуації.

Приходив щовечора додому і думав, що я можу зробити ще більше

— ­Ми зробили багато потрібних речей: написали громадам-партнерам представницькі листи, щоб організувати допомогу в Україну. Писали на всіх мовах запити, пропозиції, листи. Відкрили Центр по роботі з переселенцями та підготували приміщення для їхнього розміщення, запустили локацію зі збору гуманітарної допомоги. Але я приходив щовечора додому і думав, що я можу зробити ще більше. Здавалося, що роблю дуже мало.

Мобілізувався на початку березня — 3 чи 4 — не пам’ятаю точно. Був черговий робочий день. Оскільки я курував центр роботи з переселенцями, то щоранку заїжджав до них і питав, що потрібно. Того дня до мене вийшла координаторка центру і попросила купити лоточки і пісок для котиків, з якими приїхали переселенці. Я купив пісок, лотки, завіз їх у центр і пішов у військкомат.

Проблема не в тому, що переселенці приїжджали з тваринами, і потрібно було раду давати і їм, і тваринам. Просто я тоді зрозумів, що таку роботу може виконувати і хтось інший. Тому я прийшов у військкомат і сказав: "Дайте мені зброю в руки".

Бахмут: там була найбільша школа

— Армія для мене була "інакшим досвідом". До того, як потрапити на фронт, я був головним лікарем, заступником міського голови, а тут — старші командири, яких ти повинен чути і слухати. Це було складно, бо зовсім інший формат комунікації, інший формат ухвалення рішень. Це й зараз непросто.

Наша медична рота спочатку потрапила в зону бойових дій у місто Малин Житомирської області. Ми розгорнули одночасно і лікувальне відділення, і стабілізаційний пункт, і передову хірургічну групу на базі лікарні.

Нам трішки допомагав Житомирський госпіталь. Було багато великої і важкої роботи.

Крім роботи — навчання в режимі "нон-стоп": доступні ресурси онлайн, література, закордонні джерела. У вільні від ­­роботи з пораненими хвилини намагався щось читати, дивитися, слухати, аналізувати.

Бо допомога пораненим— це зовсім інакша робота, ніж та, яка в мене була до того — дитячого травматолога. Я багато вчився, щоб бути хорошим лікарем. Мене надихає лікувати діточок, як травматолог і ортопед. Зараз теж намагаюся цим займатися, якщо діти потрапляють у зону моєї відповідальності.

Коли наша бригада приїхала на Схід, нас відрядили у передову хірургічну групу, яка стояла в Бахмуті, — 65 госпіталь. І ми вчилися в лікарів цього медзакладу працювати із сортуванням під час прийому і евакуації, роботи у "протишоковій" — тієї роботи, якої ми в цивільному житті практично ніколи не робили.

Там була найбільша школа. Я навчився багато у молодих фахівців, які на 15-20 років молодші за мене, які щойно закінчили військову медичну академію. Майже всі навички, якими я зараз володію, я перейняв у них.

Звичайно, ми вчимося й далі. Є велика кількість семінарів, є фахівці, які приїжджають з інших бригад і пояснюють, як вони діють у певних ситуаціях. Зараз я вивчаю, як робити блоки кінцівок, щоб поранений міг дістатися до наступного етапу, "перенести" операцію без великого обсягу наркозу. І цей блок — тримати його знеболення ще кілька годин після операції. У нас для цього все є.

Впродовж війни не питав себе жодного разу, чи мені зручно і комфортно

— Мобільна військова хірургія розгортається, як правило, у вже чинній медичній мережі лікувальних закладів. Якщо ж таких приміщень не залишилося, її можна облаштувати у медпункті чи у звичайній хаті — будь-де, де є дах, перекриття і відносна безпека для персоналу і пацієнтів. В Україні таких приміщень достатньо.

Так, це — умови не домашні. Але ти знаєш, що рятуєш бійців, і ти повинен для них все зробити.

Упродовж війни не питав себе жодного разу: чи мені зручно і комфортно. Бо мені зручніше і комфортніше в мільйон разів, ніж хлопцям, які сидять в болоті, в снігах, в дощах в окопах. І ризики у них набагато більші.

Не можу досі звикнути до того, коли гинуть близькі люди

— Не можу досі звикнути до того, коли гинуть близькі люди. Пам’ятаю: День медичного працівника минулого року. Ми стоїмо в Бахмуті. Мене намагаються привітати друзі зі святом. А в мене на руках помирає Микола Бондаренко. Він працював колись у нашій міській раді. Я його знаю. Його привезли з-під обстрілів.

Я важко пережив смерть Любчика Бордуна, близького товариша. Бачу в соцмережах, скільки гине кращих людей. Тих, кого я добре знав. Високоморальні, високомотивовані люди. Це — незворотні втрати. Загинули цілі всесвіти, які оточували цих людей.

У режимі, в якому живу я, субот і неділь не існує

— Ми працюємо в режимі "24/7". Спимо, коли є можливість, їмо, коли є можливість. Працюємо з усвідомленням, що можуть бути поступлення поранених 24/7. Причому можуть бути важкі поранені.

Хочеш ти спати чи ні — це твої проблеми. Звичайно, як координатор, я намагаюся, щоб був витриманий графік чергувань, щоб персонал мав гарантовану можливість поспати. Але коли привозять одночасно 15-20 поранених бійців, то всі працюють.

Інколи зателефоную рідним вранці, а вони кажуть, що ще сплять. Дивлюся, а це, виявляється, субота чи неділя. У режимі, в якому живу я, субот і неділь не існує. Кожен день однаковий. І я навіть не знаю, який зараз день.

Кажу собі: Олеже, є люди, яким набагато важче

— Як витримую такий режим? Кажу собі: Олеже, є люди, яким набагато важче. Мене оточують високомотивовані люди. Війна привнесла в моє життя багато класних людей. Я сумніваюся, що їх зустрів би за минулого мирного життя. Ти надихаєшся їхньою високою мотивацією. Пишаюся, що я з такими людьми бороню країну.

Скільки п’ю горняток кави за день? Два-три — мені вистачає. Маємо хороший кавовий апарат. Мені з Коломиї часто передають каву в зернах. І я намагаюся, щоб у нас була завжди хороша кава.

Ми можемо швидко отримати найкращі, найсучасніші "розхідники"

— Нам вистачає медикаментів, харчів. Не хочу лукавити: далеко не все забезпечує Міністерство оборони. Волонтери урізноманітнюють харчування. І все залежить від повара: чи він хоче зробити їжу різноманітною і смачною.

Медикаментами нас частково забезпечує Міноборони, а частково — волонтери. І це добре, бо я "неприв’язаний" до закупівель. Ми можемо швидко отримати, наприклад, найкращі, найсучасніші "розхідники". Я намагаюся, щоб у нашому пункті були найкращої якості обладнання і медикаменти — як для себе.

Поки триватиме активна фаза війни, медичний фронт потребуватиме крові

— Однозначно, активна фаза бойових дій ще попереду. А це — більше втрат, поранених і додаткових препаратів крові.

Ми "проклали шлях" і отримуємо препарати крові. Хтось прочитає і подумає: "О, круто!" Так, поодинокі військові медичні бригади в Україні працюють з кров’ю. І ми можемо собі це дозволити.

Поки триватиме активна фаза війни, медичний фронт потребуватиме крові. Тому люди, які можуть здавати кров, за можливості повинні здавати регулярно. Бо її треба багато. Більшість поранених її потребує на всіх етапах лікування.

Правильне сортування допомагає врятувати більше життів

— Більшість лікарів, які приходять до нас, вважають, що їхнє завдання — це правильно обстежити пацієнта, поставити правильний діагноз. Насправді сортування — найважливіший етап будь-якого приймального відділення. І цивільного також.

Якщо йдеться про масові поступлення, правильне сортування допомагає врятувати більше життів й ефективно використати наявні ресурси. Далі за важливістю – робота самого персоналу й організація менеджменту ресурсів, щоб не залишитися без нічого.

Від 90% пацієнтів чую два прохання: перше — покурити, а друге — пароль від Wi-Fi

— Від 90% пацієнтів чую два прохання: перше — покурити, а друге — пароль від Wi-Fi. Пароль — щоб переглянути новини і зателефонувати близьким, бо на тих позиціях, де вони є, зазвичай зв’язку нема. Одні бійці просять подзвонити рідним і сказати, що все добре. Інші: "Не кажіть їм нічого, я сам скажу".

Просив покликати батю

Була історія з бійцем, якого привезли у важкому стані. Він постійно просив покликати батю. Ми думали, що це — позивний його побратима або командира.

Коли його стан стабілізувався, я питаю: "Хто такий батя?" Він каже: "Там тато мій в коридорі стоїть. Він приїхав зі мною". Виходжу на коридор, бачу: стоїть старший чоловік. Виявляється, тато із сином з Покровська в одному підрозділі служать. Я пояснив батькові, що йому треба підтримати сина, сказати, що він усе контролює, що все буде добре. Тато зайшов, взяв сина за руку і до закінчення нашої роботи стояв і тримав її.

Таких історій багато. Щоб відволікти бійця, питаю, звідки він сам, яка родина вдома? Якщо немає сім’ї, то запитую: "Що у вашому місті є цікавого, щоб я після війни приїхав до вас на екскурсію?" Тоді бійці "переключаються" зі свого поранення і думають, що порекомендувати.

Звичайно, коли є на це час. Бо коли працюємо в "протишоковій", коли важка робота команди і треба ефективно і швидко взаємодіяти, тоді не до розмов.

Треба набратися терпіння

— Хочу побачити близьких і друзів, подорожувати, відпочивати, але я не часто на цьому концентруюся, щоб себе не ятрити.

Війна буде ще тривалий час. Треба набратися терпіння. І це терпіння важливе для тих людей, які мене оточують, для тієї роботи, яку ми виконуємо. І для підтримки наших Збройних сил. Хто б там що не казав, їм найважче зараз.

Тому кожна людина, де б і що б вона не робила, має себе питати, що вона сьогодні зробила для перемоги. Бо коли ти спостерігаєш у соцмережах, що в декого вже почалися вибори, почалися суперечки і "рішання", які відразливі і в мирний час, а під час війни — це повний "треш", це — дуже прикро. Це відволікає людей від того, що вони мають робити. Ми повинні тримати один міцно стиснутий кулак.

Якщо Крим буде українським— це для мене безапеляційна перемога

— Мрію зустріти перемогу в Криму. Бо якщо Крим буде українським — це для мене безапеляційна перемога. І я буду розуміти, що ми серйозно "запечатали" війну. Я дуже б хотів скупатися в морі, мені дуже подобається Чорне море саме в Криму.

Не знаю, що буду робити після війни, але думаю, як би це мало відбуватися. Ми звільнимо території України, які понад дев’ять років були під окупацією. І тут треба не просто відбудувати села і міста. Треба будувати Україну, щоб на цих територіях люди почали думати про Україну як свою державу.

І це зможемо зробити тільки ми — активні люди, які мають приїхати сюди. Якщо залишити все, як є, і чекати, що сюди повернуться люди, які виїхали звідси за період війни, то я сумніваюся, що тут щось зміниться.

Я не кажу будувати Україну тут "вогнем і мечем", але треба показувати гарний приклад, якою може бути Україна. І це мають робити активні люди, зокрема й як я.

Справжні герої — це люди на передовій

— Часто чую в соцмережах від друзів вислів: "Ви — герої". Я так не думаю. Медикам на війні "пощастило". Вони воюють, використовуючи свої базові навички, вміння. Це — не копати окопи, освоювати зброю чи якусь техніку. Твоя "зброя" — це рукавички, скальпель, шприц, бинти і ще безліч речей, з якими ти працював і в цивільному житті. Можливо, не так інтенсивно, з інакшими принципами, але ти реально воюєш своїми медичними знаннями.

Справжні герої — це люди на передовій. У дощ, сніг, спеку, мороз ці чоловіки і жінки — під постійними обстрілами, готові віддати життя за мене і за мою країну. Ось вони — справжні герої. А нам тільки вдається торкатися їх і рятувати. І це — неймовірна честь.