Один із двох цьогорічних володарів Шевченківської премії у номінації “Література” — іванофранківець Тарас Прохасько, автор збірки есеїв “Так, але…”, яку вже було визнано “Книгою року — 2019” за версією ВВС, пише Експрес.
Тарас Прохасько розповідає, що коли опинився у так званому фіналі й була висока ймовірність того, що стане переможцем, відчув приємне здивування.
“Однак виникли тяжкі роздуми, адже довший час у тих колах, до яких належу, вважалося, що Шевченківська премія — це такий рудимент радянської епохи. Крім того, творцеві, який вважає себе вільним, незалежним, завжди важко отримувати державні відзнаки. Тому моя найголовніша емоція була така: “О, нічого собі! Дійшло й до цього, тепер і мене це стосується”. А з іншого боку з’явився острах: як з цим дати собі раду, як це пояснити”, – додає письменник.
Митець зізнався, що не зважаючи на премію, хоче писати та працювати в такому ритмі, який видається властивим тепер, не пришвидшуючи і не провисаючи. А також поділився найголовнішим стимулом.
“Не хотів би, щоб на мене щось тиснуло і до чогось змушувало. Найголовніший стимул — власний інтерес сказати щось таке, що мені самому цікаво. Такі виклики, як написати грубу книжку чи книжку за рік, мене не стимулюють. Не тому, що я не маю наснаги, часу чи сили. Мені найцікавішим тепер є формат короткої прози. Моїм найбільшим літературним планом є такий собі епос, сага про декілька поколінь галичан у двадцятому столітті, у яких ніби однакова доля, але вона складається з багатьох відмінностей, ходів і поворотів, різних настроїв, які перетворюють одне й те саме у щось неповторне”, – зауважив Тарас Прохасько.
Письменник ще не отримував запрошення на офіційну церемонію.