Ось уривок зі спогадів Гната Хоткевича про заснування театру:
“Як і всі геніальні речі, то відбулося надзвичайно просто.
Перше вражіння сильне було від мови гуцульської. Ми, українці, та ще слобожани, звикли до свого «малороссийского наречия». що воно наполовину засмічене русицизмами, московизмами, москалізмами, «ліварвуртами», «жук у глині, харкоп’яний» і т.п. – і чути ядерну гуцульську мову, що, як свіжий струмінь гірської води, б’є з-під самого праслов’янського кореня, – то було великою насолодою. Я захопився і в мене був свій «захалявник», з яким я не розставався й записував усе, записував усюди, навіть їдучи на коні. Спочатку це виходило в мене дуже невміло: я підходив до групи селян, скажімо, на храму, чув щось варте уваги й ту ж хвилю витягав блокнот і записував. Бесіда раптово уривалася, всі очі зверталися на мене тривожно, а за хвилю підіймався мовчки один з бесідників і уходив, за ним другий, третій… Мало того, по храму з швидкістю блискавиці розходилася чутка, що он той пан, он той, що у білому, – «списує». Результат був такий, що люди вже не дожидали, поки я почну «списувати», а просто при моїм підході вставали й уходили. творячи доокола мене, як біля прокаженого, порожнє місце.
Ну, та це було на початках, а потім я, висловлюючись по-салоновому. насобачився добре.
Так от мова. Дуже вразила мене «гуцульська бесіда», і я об’явив В.Гнатюкові, що напишу п’єсу про Добуша «гуцульсков бесідов». Гнатюк віднісся до того іронічно.-Я дванадцять літ студіюю Гуцульщину, переписав силу етнографічного матеріалу, а й то не відважуся писати по-гуцульськи.
Але Володимир Гнатюк – то ж був до деякої міри представник «разлагающегося Запада», а ми ж можемо робити по-ударному. І там, де західному чоловікові треба вчитися 12 літ. ми можемо, не вчившися, раз, раз – і готово у сто п’ятнадцять разів краще. І я пам’ятаю тільки, чи на слідуючий (1908) справді почув у собі відвагу написати про Довбуша, героя Гуцульщини, по-гуцульськи.
Читайте також: Відбудовник Станіславова, що постав перед франківцями у бронзі (ФОТО)
Першому прочитав, очевидно, Гнатюкові, «чтоб доказать». І Гнатюк мусив визнати, що я гуцульською мовою «досить заволодів», бодай він не міг мені вказати солідних огріхів. Але коли я сам потім, уже дійсно вистудіювавши мову, по мірі своїх слобожанських сил переглядав «Довбуша», то бачив багато недоліків.Це про п’єсу.
А про театр гуцульський я почав мріяти теж із самого початку. Трапилося раз у корчмі (я чоловік непитущий, але ради гуцулів шлявся по корчмах. Ви не подумайте, читачу. чого плохого, боже сохрани. То все ради науки). Так от у корчмі я побачив таку сценку.
Двоє гуцулів сидять, чаркуються. І один другого так уже припрошує, так ласкаво приговорює:
-І Дмитрику солод(и)енький (у гуцулів звучить оцей дифтонг ие). І Дмитрику любий, бог би вас вкрив. Та напийте си зо мнов, прошу вашої ласки, бо то тіцький чєс не виділи-сми си та й госпідь сєтенький знає, коли би ше бог поміг ізійти си у добрім здоровлю і т.д і т.д.
Сама ласка, самий мед плине з уст. Кожний рух – прихильність, кождий рух – близькість.
І от той, до кого розсипалися всі ці ґречності, збувши чим-небудь ввічливого сусіду, відходить. Я дивлюся на того, що зостався, – і не пізнаю.
З очей іскри сипляться. Зубами скрегоче, з-під зубів поломінь вилітає! Руки стиснув у п’ястуки так, що з-за нігтів кров бризкає! Говорить, задихаючись від люті, що його розпирає, що його давить, що його вивертає усього, як оту далекоглибинну рибу морську, коли її витягти наверх.
В чім річ? Я не розумію. Але мені пояснюють, що то зійшлися два найлютіші вороги. І я перший раз дивуюся умінню гуцула крити свої почуття і рішаю для себе, що з гуцула має вийти добрий актор і що варто би його на тім полі випробувати”, – йдеться на сторінці ГуцулВуду.