Франківська волонтерка знайшла родичів дівчини-сироти з проєкту STAY

Була якось в нас розмова і задала мені Майя «задачку з багатьма невідомими». Інтернатна дитина, вона знає, що десь має родичів, але де вони живуть і як їх звати – не в курсі.

Отож, вихідна інформація була така: росла вона в «домі малютки» десь в Чернівецькій області, потім у спецшколі-інтернаті в Кіцмані. Якось до неї, підлітка, прийшов у лікарню чоловік і назвався вуйком. З цим вуйком і класною керівничкою дівчинка поїхала в село і там побачила свою маму. Щось таке пригадує, що бачила ще жінок і їй сказали, що то її сестри. Але спогади ці дуже невиразні.

За якийсь час довідалася, що мама померла, ще за якийсь – що помер і той вуйко. Назви села не пам’ятає, імені мами – також, імен родичок – не знає.

Всі ті події відбувалися понад 20 років тому. І от завдання: «Ти мені їх знайди! Бо то – найбільша моя мрія – побачити їх хоч раз».

Почала я гуглити школу-інтернат, бо це була єдина зачіпка в усій тій розповіді. Гугл сказав, що школа закрита і розформована ще у 2006 році. Все! Ниточка обірвалася.

Потім до мене дійшло: класна керівничка. Дякувати Богу, не «Марія Іванівна», а «Жанна Орестівна», не таке уже й поширене ім’я, тому почала прогуглювати навчальні заклади Кіцманя на тему викладачів.

Знайшла людину з таким іменем на сайті одного коледжу. Пару годин «провисіла» на телефоні, намагаючись туди додзвонитися. Якось добралася до навчальної частини і вмовила дати мені контакти працівниці.

І чудо сталося: це справді виявилася колишня класна керівничка Майї – чудова вчителька, про яку Майя говорить з величезним теплом в голосі. Вчителька свою ученицю не забула, дуже втішилася звістці про неї. І сказала мені, в яке саме село вони колись їздили.

Минуло понад 20 років, а вона не забула цю інформацію. Я була вражена і втішена.

Почалася друга доба «висіння» на телефоні. Гугл видає інформацію про село і контактні телефони до сільради. Але якби хоч один із них відповідав. Ото як дає він зранку «зайнято» і так до вечора… Я шукала інформацію про все: церкву і священика, клуб, ФАП, школу… На якомусь сайті виявила, крім стаціонарних, ще й чийсь мобільний номер. Додзвонилася, дуже вибачалася перед незнайомим мені чоловіком і виявила, що так, він перебуває саме в тому селі. Попросила дістати мені номер голови сільради.

З головою розмова була цікавою, про всяк випадок пояснила йому, що я буду задавати дуже ідіотські запитання, але я не божевільна і це не розіграш.

Ну а що він мав подумати коли я спитала: «Років приблизно 20 тому у вашому селі жила жінка з таким-то прізвищем, імені її не знаю, вона десь в той час померла, а ще в неї була дитина, яка жила в інтернаті….» Умгу… Нічого так запитаннячко.

Попросив він в мене пару годин часу, потім переадресував до секретарки сільради. Виявилося, людей з таким прізвищем там півсела і вияснити, хто віддав дитину в інтернат понад 35 років тому…

Ну, ви розумієте…

І ця незнайома мені жіночка добросовісно два дні обходила село і перепитувала в людей з таким прізвищем, чи не було у них в родині випадку…

І тут таки справжнє диво: знайшлася двоюрідна сестра Майї, вона пригадує, як була маленькою і бачила Майю, запам’ятала її, як та приїжджала до села. Вони уже встигли поговорити по телефону і, дасть Бог, скоро побачаться.

«Ти подивися, яка вона красива!», – хвалиться фотографією сестри Майя і вся просто світиться від щастя. Такою я її ще ніколи не бачила.

А коли почула, що може поговорити по телефону ще й з улюбленою вчителькою, просто дар мови втратила.

Коротше, я про що зараз. Про те, що тиждень минув недаремно і навіть абсолютно нереальні задачки мають здатність розв’язуватися. Треба лише трохи постаратися і повірити в диво!