Репортер на власні очі побачив, яка зараз зона відчуження.
Коли мені було дванадцять, старший брат приніс додому популярну тоді “S.T.A.L.K.E.R.”. З цієї гри, спостерігаючи, як він грає, я взяла свої перші уявлення про Зону Відчуження.
Згодом вчила про Чорнобиль на уроках історії, вглядалась у фото на сторінках підручника, думала, уявляла, і ще не знала де він на карті.
Мені це місце здавалось романтичним: пусті вулиці, якими можна бродити, речі у будинках, до яких можна торкнутись. Я завжди знала що колись туди потраплю.
Спілкування з людьми важливіше, як поснідати. Так у поході в горах я познайомилась з Мішою. Говорили про все, і про Чорнобиль теж. Через рік Міша написав мені у фейсбук і запропонував піти туди разом.
Дев’ятого березня взяла рюкзак і пішла на потяг до Києва. Все необхідне було зібрано: квитки, гроші, спорядження, багато їжі і аптечка від всього.
Зранку вже була в Києві, одразу після прибуття поїхала шукати потрібну автостанцію, де мене чекав Міша.
Знайшла, на транспорт довелось довго чекати. Це було після 8 березня, тож Міша подарував мені ляльку-берегиню. Дали їй ім’я Гамма, у честь гамма-випромінювання, взяли з собою.
На півночі країни дуже багато берез, а будинки у районних центрах типові, радянські.
Доїхали, зайшли в ліс, переодягнулись у камуфляж і зробили кави. Остання кава перед колючим дротом, з води, яку купили в магазині.
Стемніло рано. Дорогою довелось перепливти струмок, у нас був свій лайфхак: прив’язували до надувного матраца два троси, Міша перепливав першим, я перетягувала матрац до себе і він за другий трос тягнув цю конструкцію зі мною на інший берег.
Йшли довго, нервували від кожного шороху. Коли нарешті побачили дріт – за кілька метрів до нього заховались і вслухались. Неподалік могли бути копи, бо непроханих гостей, як ми, у тих краях багато.
Як нарешті добрались до першого села – одразу пішли спати, навіть не вечеряли, здавалось, що скоро світанок, а була лише восьма вечора.
Тієї ночі спали на сіні, на горищі сараю, бо у будинку дах прогнив.
Зранку наступного дня ходила по подвір’ї будинку, де спали, роздивлялась. Меблі вивезли мародери, з речей лишились лише зошити з нотами і поламана валіза.
Снідати ми пішли до річки Уж, перевірили рівень гамма-опромінення перед тим, як зробити привал. Було нижче, ніж у Києві, там і приготували їжу. Вода закінчилась, тож надалі набирали з річки і очищали спеціальним фільтром, додавали йод.
Далі довелось перепливати річку, яка завширшки метрів сорок, тросу не вистачило і переправа затягнулась надовго. Я ще обов’язково всі гаджети мотала у поліетилен, на випадок, якщо впаду у воду.
Здавалось, коли найбільша на шляху річка позаду – буде легко, але одразу за нею нас чекали болота, у яких заблукали, бо GPS губився у градусах, а за картами вийти було важко. Довелося йти прямо по воді, дорогою знімаючи з одягу кліщів, яких там дуже багато.
Після цього було простіше, йшли і все, перетнули 10-ти кілометрову зону, минули декілька закинутих сіл і до темряви знайшли місце для ночівлі.
У будівлі, де постійно ночують гості Зони Відчуження була саморобна буржуйка, ліжко, багато скляних (хто нестиме важке скло так далеко у ліс?!) пляшок з-під горілки та журнал, у якому всі, хто там ночує – залишають свої записи. Журнал був списаний повністю, ми писали на обкладинці.
Снідали тут. У десятикілометровій Зоні вже трохи ловила мережа.
На календарі – дванадцяте березня. Першим відвіданим об’єктом у цей день мав бути “Круг” (станція зондування іоносфери, яка призначалася як допоміжна до Дуги а також для вироблення поточної інформації про проходження радіохвиль, стану середовища їх проходження, виборі оптимального частотного діапазону). Мав бути, але не був. Замість того, що можна побачити на зображенні знизу – ми знайшли те, що на наступних фото.
Після “Кругу” ми менш, як за годину, дійшли до Дуги. Підійти близько не вдалось, бо було чути, як ріжуть метал.
Майже весь день орієнтувались по лініях електропередач, на шляху бачили багато металевих предметів, від манометра до покинутих тракторів. Сіл майже не було, лише ті, що поховані під землею і позначені табличками “радіація”. Проходили і через багате на історію село Чистогалівку, у ньому великий глиняний кар’єр, моторошний пам’ятник солдату та початок західного сліду. Про останнє ми не знали.
Коли вибухнув четвертий енергоблок – сильний вітер дув на захід, який і відніс від реактора радіоактивні частинки вузькою полосою по лісі, виникла радіоактивна зона, яку назвали західним слідом. Про це ми дізнались після поїздки, а тоді вийшли з села, зайшли у ліс і дозиметр почав пищати – радіація у 500 мікрорентген. До того вже натрапляли на радіоактивні плями, тож пришвидшили ходу, але дозиметр все не стихав, наляканий Міша показав екран, радіація перевищувала 1800 мкР (нагадаю, норма – 30-50)…
Навіть на третій день шляху і з важким наплічником сил бігти було багато. Коли радіація впала до 200мкР, ми нарешті зупинились, віддихались і лежали, дивлячись вверх, поки не стемніло.
Вже у темряві вийшли на залізничну дорогу, побачили покинутий вагон і колію, по якій ростуть деревця, вищі зростом за мене. Через кілька годин по рейках дійшли до Прип’яті.
На в’їзді у місто чекали зустріти охорону, та хоч кого-небудь, але не зустріли. У крайньому будинку чути, як хтось суне меблі. Далі – так тихо, що чути власний пульс. Не страшно, пусто.
Ближче до центру почули як виють і шкребуться у під’їздах собаки, чи то вовки.
Зайшли у будинок, в кімнаті завісили вікно і запалили свічки, бо ліхтарі помітні здалеку.
Міша зварив глінтвейну і ми пішли на дах. Звідти видно яскраво освітлений четвертий реактор ЧАЕС. Пройдено більше 50км шляху, лісом, болотами, а тепер ми нарешті тут!
Спалось добре, снились діти, які бігають по цій квартирі. Мабуть, я себе добряче накрутила, стосовно попередніх жителів. Зранку знову вилізла на дах, зробила фото з різних ракурсів, на останньому, де горизонт, справа видно об’єкт “укриття”.
Поки Міша готував їсти із залишків води – я ходила по квартирах і знімала все на відео. Під’їзди – то наймоторошніше. Світла потрапляє мало, на стінах – зелені потьоки, зрізані труби і пусті відчинені шахти ліфтів. Квартири не такі страшні: шпалери, які відклеїлись, ніби тут мають от-от почати ремонт, майже всюди ціле скло на вікнах, у кожній квартирі є ванна та унітаз, цілі, але відчинені двері. Меблі у кімнатах зустрічаються рідко, цілі меблі – ще рідше, декілька шаф, або того, що від них залишилось, на одні апартаменти. Всюди залишки зрізаних батарей.
Ніякого побуту, ніяких речей. Спочатку солдати, а потім мародери – усі постарались на славу, щоб людям не було за чим повертатись. У під’їзді дверей не було зовсім.
Побут, якого так забракло у багатоповерхівці – знайшли за черговим колючим дротом – у школі. Відчутно, наскільки поспіхом тут все залишали. Табелі, зошити, тарілки, змінне взуття для фізкультури, фігурки для моделювання атомних сполук. Цитати Леніна на стінах, розм’яклі від сирості тирсоплитні двері, відчинені вікна без скла. Важко уявити дитячий гомін у цих коридорах.
У мережі ще часто зустрічаються фото з басейну “Лазурный”.
Після басейну ми з Мішою пішли до серця міста – оглядового колеса. Історія каже, що запуск парку атракціонів був запланований на 1 травня 1986 року. Як відомо – станція вибухнула 26 квітня, за п’ять днів до дати запуску колеса. По дорозі туди ми почули голоси людей, вирішили перечекати у найближчому будинку поки вони підуть, хто зна, сталкери це, чи охоронці. Пів години сиділи на рюкзаках і насолоджувались абстрактними шпалерами у квіточки на стіні навпроти.
Коли звуки стихли – пішли на площу. Зробили декілька фото і побачили, як прямо на нас йде товстий чоловік у камуфляжі. Впевнена, він нас помітив, до того ж, у Міші були сині штани, а у мене червоні паски на спальнику, на фоні зелені їх видно здалеку. Заховались за ялинкою і слухали, чоловік розмовляв по мобільному, розповідав товаришу як їх свярять за те, що вони зливають бензин зі службових машин, і що його попросили провести екскурсію для чиїхось подруг.
Власне, подруги плентались позаду, робили купу селфі та не надто оглядались навкруги. Коли “екскурсійна група” пішла – ми вилізли зі своєї схованки і поспішили до наступної локації – стадіону. Нічого вражаючого, облізлі трибуни та купа шпалер у роздягалках. Перелізли колючий дріт і пішли з Прип’яті.
Вдруге дозиметр гидким звуком нагадав про радіацію, коли ми дійшли до пісчаного плато. Це таке пісчане поле, проштрикане жовтими трикутниками “радіація”, яке, свого часу, було очищене від дерев та розрівняне, тут планували будувати шостий мікрорайон. Але справа не дійшла навіть до початку будівництва, тому після аварії у цьому місці закопали радіоактивні відходи.
Наступним пунктом був порт, дорога до якого пролягала через яхт-клуб (місто було настільки розвиненим!), де ми пересувались швидко, бо дозиметр сильно пищав. У порту зробили те, чого робити було не бажано – їли на свіжому повітрі неподалік радіаційнозабруднених зон. Але як можна сидіти у “приміщенні”, коли з другого поверху відкривається вид на затоку річки Прип’ять, самотньо залишений біля берега річковий трамвай та гігантські портові крани!
У тому місці хотілося думати про неминучість. Наскільки невчасно сталась аварія! Інфраструктура міста розвивалась із шаленою швидкістю, у планах влади було стільки всього побудувати, бо було для кого. Вікіпедія каже, що на момент аварії у місті, площею всього 8 кілометрів квадратних, жило більше сорока семи тисяч осіб.
Передостаннім місцем, яке ми відвідали, був лікарняний комплекс. У славнозвісний підвал з одягом перших ліквідаторів ми не спускались, натомість, пішли у пологовий будинок.
На момент аварії цей корпус закрили на ремонт, тож поранених тут не тримали і радіацією будівля не забруднена так, як інші.
Лізти довелось через вікно, обстановка – дуже моторошна. Найгірше навіть не вкриті корозією гінекологічні крісла, а дитячі колиски з ляльками у них.
Останім на шляху у нас був профілакторій “Солнечный”. Виглядав, звісно, не таким вже і сонячним. Позеленілі процедурні вани, покинуті іграшкові машинки та купи взуття.
За профілакторієм проходила дорога, що веде, імовірно, до ЧАЕС, постійно їздили машини та чути було голоси людей. Рухатись доводилось обережно, щоб нас не помітили. За кілометр-два шляху берегом опинилась під гігантськими портовими кранами
Перейшли дорогу і вийшли на берег річки Прип’ять, Міша зварив кави і ми отак сиділи й дивились на воду.
Над річкою проходить залізничний міст, яким час від часу їздить електричка. На іншому березі вже Білорусь. Це, по відчуттях, десь у кілометрі від ЧАЕС, бо чути шум і добре ловить мережа. Під мостом я сиділа і скидала друзям фото, писала близьким, що в порядку і повернусь, коли планувала.
Міша склав зворотній маршрут по ставку-охолоджувачу. Зараз став сильно обмілів, тому рухатись по березі не було проблемою. І це будуть мої останні фото і відео, бо мобільний і всі акумулятори на той момент розрядились остаточно.
Зліва направо: градирня (недобудована охолоджуюча система для п’ятого і шостого енергоблоків), власне, недобудовані 5 і 6 енергоблоки, далі 1,2,3 енергоблоки, яких звідси майже не видно, та сумнозвісний четвертий, вкритий саркофагом.
Неподалік пробігали кілька вовків, а потім і дикий кабан.
Ті 50 кілометрів, які ми пройшли за чотири дні – на зворотньому шляху подолали за ніч.
Десь о третій ночі Міша знайшов на карті якийсь комплекс індустріальних будівель, куди ми пішли ночувати. Спали у бетонному вагончику з дірами замість дверей і вікон та додатковими дірами просто у стінах. Але від втоми було вже все одно, я навіть не роззувалась, одягнула на взуття пакети і залізла у спальник.
Коли о шостій прокинулись, щоб продовжити шлях, сил було трохи більше, до виходу з Зони Відчуження залишалось небагато, тому нічого не готували, просто йшли з мріями про магазин. За кілька годин перелізли через колючий дріт майже біля самого КПП Дитятки, що було страшною нахабністю з нашого боку (мало того, що нелегали, так ще й тинялись під носом у охорони).
Вийшли на дорогу і пішли в магазин, брудні, у камуфляжі. Прикинулись місцевими, купили їжі і пива та сіли на вулиці. Ніхто у нас нічого не питав, лише прикордонники, яких тут було кілька десятків, поглядали невдоволено.
Я віднесла мобільний у магазин – зарядити. Зайшла, під зацікавлені погляди продавчині і покупця дістала ніж і почала розрізати обмотані скотчем пакети у пошуках гаджетів. І продавчиня запитала, чи прогулянка вдалась. “Так”, кажу. “Далеко дошли?”, запитує похилого віку покупець, і я остаточно перестаю сумніватись, що розуміють все і всі. “Далеко, до кінця”. Даю телефон із зарядкою і поспішаю вийти на вулицю, али більше нічого не питали.
А після цього всього був автобус, ми з Мішою попрощались біля метро у Києві, потім я сіла у потяг і спала вперше за ці дні не на підлозі чи сіні, сидіння у вагоні укрзалізниці здавалось найзручнішим у світі ліжком.