Колись він ріс і не знав, що його родину репресували з України після війни, бо дід був "ворогом народу" – бандерівцем.
А тепер саме в батьківському селі Старі Кути, звідки вивезли родину після війни,Сергій Глебчук обладнав свій приватний кабінет сімейного лікаря і став одним з перших лікарків-ФОПів, які долучилися до медреформи.
Свою дивовижну історію він розповів "Українській правді. Життя".
Сергій став одним з перших ФОПів, які підписали договір з Національною службою здоров’я і яким держава платить гроші за кожного підписаного пацієнта. У Сергія таких – майже 500.
– Тут я сам. Наді мною – тільки Національна служба здоров’я.
Обладнання своє. Я ще пішов у банк, взяв кредит на 50 тисяч на три роки, докупив, що мені сюди треба було.
Його сільський кабінет дивує: просторо, інформаційна дошка з оголошеннями та матеріалами про профілактику хвороб, дитячий куток, бібліотека, одноразові розхідні матеріали, посередині – комп’ютер, принтер, кавомашина і кулер з водою.
Працює сам, без медсестри.
– Я з пацієнтами говорю як зі своїми гостями, – каже. – Малюю, показую фотографії, щоб людина зрозуміла, яка в неї біда.
Виходять здивовані: "Та ви мені виписали тільки 4 препарати! А крапельниця де?".
Кажу, що не треба їх! І ліків на 5 тисяч накупляти не треба.
"А хіба тоді допоможе?", – питають. Але на 4-й день приходять: "Лікарю, мені добре!".
Ще одна особливість Сергія: він намагається максимально здешевити лікування людині.
– Наприклад, по протоколу я маю призначити препарат за 600 гривень. Але є інший препарат, ще совєтський.
Мені іноді дорікають: "Ви несучасно лікуєте". Вибачте, коли людина приїжджає на "Мерседесі", я призначу те, що по протоколу. Але коли прийшла проста людина, якій і сім’ю прогодувати, і за газ заплатити…
Вони приходять до мене з рецептами від лікарів зі стаціонару по кілька тисяч: "А як це? А що робити?".
Моє завдання яке? Допомогти і постаратись вилікувати. Я це і роблю.
Також лікар намагається підбирати такі ліки, які можна було б отримати за держпрограмою "Доступні ліки", щоб пацієнт зекономив.
Але не все так весело, як може здатися на перший погляд.
"ДЕКЛАРАЦІЯ Є, АЛЕ НЕ У ВАС"– Коли я почав ФОП оформляти, мене зразу запитали: "А головний лікар знає, що ви таке робите?". Кажу: "Та це моя особиста справа!".
Я хотів працювати і в поліклініці, і в себе як ФОП, по закону маю право, чи взяти хоча б в суборенду свій кабінет.
Головний лікар заборонив поєднувати: "Або в нас, або ніде".
Між Сергієм та уже колишніми колегами з комунального закладу – напружені стосунки:
– Люди приходять до мене, я зразу: "Декларація?" – "Сергій Андрійович, чесно, декларація є, але не у вас… Але подивіться ножку, я впала".
Я не відмовив і навіть гроші не взяв, хоча по закону маю право.
Поміг, кажу: "Ідіть тепер до свого сімейного лікаря, хай вас далі веде". А вона далі до мене приходить. І таких багато.
Декларацію та жінка з Сергієм так і не підписала.
– Якщо ти вже забрав пацієнта, то лікуй його так, щоб пацієнти до мене не прибігали з папірцями. Ті гроші получають, а я сюсюкаюсь, – сумує лікар.
Або кажуть: "Сергій Андрійович, в мене грошей нема" (щоб як приватному лікарю за прийом заплатити – УП):
Кажу: знаю, що нема. Я ж не прошу від вас ніяких грошей. Але мені теж треба щось їсти, на щось жити… Ну правий я?
Тому і потрібні декларації. Щоб за лікування цих людей Сергію платила держава.
Читайте більше дивовижну історію життя прикарпатця в матеріалі журналістки УП Ірини Андрейців тут.