На Гуцульщині досі найпоширенішим видом творчості залишається вишивка. А Коломия разом із сусідніми селами – її центр, де на популярність вишивки вказує відомий на всю країну, та навіть за кордоном, нічний ринок вишиванок. Однак найкращі майстрині не мають часу торгуватися на ринку і працюють вдома, протягом місяців вручну створюючи справжні шедеври. Із такими жінками ми і познайомилися в Коломиї: Ярославою Паранич, Уляною Стадничук та Оленою Федосюк – засновницями бренду вишитого домашнього текстилю з льону “БаЛьон”.
“Ідея створити власну справу прийшла після аналізу низькопробного асортименту на базарі в Коломиї та в інтернеті. Я завжди казала, що нашу вишивку, та класно подати – то буде бомба! Я розуміла, що ідея цікава, нова і я її сама не потягну. А Слава вже багато років вишивала своїй родині надзвичайні сорочки. Я їй кажу, чи не хоче вона вишивати на продаж. Вона відповіла, що як щось буде цікаве, то буде вишивати. Так я почала вишукувати візерунки, переробляти, малювати, підбирати кольори. А ще захотіли вишивку доповнити цікавим нетиповим пошиттям та якісними тканинами. Улянка наша якраз шила. Так усе і склалося, – розповідає Олена, ідейна лідерка «БаЛьону». – У нас повний цикл виробництва без застосування сторонньої робочої сили. Кожна займається тим, що більше знає. Творча дівоча майстерня! Шкода тільки, що в Україні вже немає потужних українських виробництв, таких як був Житомирський льонокомбінат. Тому льон закуповуємо білоруський. Проте колись і у нас в Коломиї були поля льону та льонарня. Я ще в кінці 80-х пам’ятаю складені снопи льону в сільських обійстях”.
Чому речі, які роблять у “БаЛьон”, унікальні
По-перше, “БаЛьон” – єдині в Україні, хто працює в давніх і навіть забутих традиційних техніках вишивки в інтер’єрі. Більш того, “БаЛьон” міксує техніки та візерунки з різних регіонів. Це художнє і сучасне переосмислення стародавніх традицій, яке просто зараз допомагає відродити українську вишивку, не перетворивши її на законсервований музейний несмак. “Як зібралися з дівчатами у команду, потім вже пірнули в старовинні узори та техніки, бо ними дійсно мало хто вишиває. І дуже шкода, коли люди підходять та кажуть, що це все можна машинкою вишити. Адже кожна техніка – то історія, ремесло, яке втрачається з кожним роком. А так, хоч частково, ми повертаємо вишивку в сучасне життя, а не тільки в музей”.
По-друге, “БаЛьон” застосовує власноруч розроблену техніку. “Це суто наша розробка. Хто вишиває, той зрозуміє. Виглядає дуже акуратно, зовсім не складно робиться, але вимагає ретельності. Я назвала цю техніку “вмережені стрічки”, – ділиться Олена.
По-третє, це унікальна ручна робота. Кожен виріб неповторний.
Тут уже до розмови підключається Ярослава – майстриня-самоучка, чиє покликання – це вишивання. “Чому ручна вишивка більш коштовна? Тому що ти душу вкладаєш, коли працюєш. Я в будь-яку роботу вкладаю себе. Нічого не роблю через примус і дуже стараюся, щоб моя вишивка була максимально ідеальною. Недавно на конкурс вишивала скатертину “Осінь”. Працювала над нею два з половиною місяці, по 6-7 годин на день! Тут у мене кожна ниточка прорахована – ось у цьому я бачу цінність ручної роботи. А машинка – це просто машинка”.
По-четверте, вишивка по льону дуже цінується серед знавців. «Це дрібне полотно з неоднорідною структурою: з однієї сторони дві нитки, з другої – три, тому дуже важко не збитися, не поламати узор. Це найвищий клас роботи вишивальниці, адже чим складніша тканина, тим складніше вишивати й вираховувати візерунок, навіть хрестиком. Це досить математично», – підсумовує Олена.
Чому для збереження вишивки більше не потрібно копіювати
Останні десятиліття популярним є новий підхід до розуміння народних традицій. Майстри відчули негативність механічного повторення і безкінечного цитування, адже кожен час має свою подачу. Колись робили так, сьогодні – інакше, і у цьому немає нічого поганого.
“У вишиванні не існує сучасного тренду. Тренд уже є у виготовленні ліжників, але технологія також стара, проте узори і подача – нові. Нам теж хочеться використовувати стару технологію, але подавати вишивку сучасно, щоб вона не вмирала, а жила, щоб люди розуміли: вишивка – це не лише базар. Забудьте про бабусині рушники, скатертини та маленькі серветки традиційно етнічного спрямування – це вже історія, – вважає Олена. – Те, що робили у 80-ті та 90-ті, зараз виглядає архаїчно. Унікальне не те, що геть не змінюється, а те, що зроблене руками людини – не машини. Можливо, дослідники та етнографи розкритикують таке бачення… Так, поєднувати вишивки різних регіонів – незвично, але цікаво, адже ми даємо нове життя музейним артефактам.
Ми популяризуємо напівзабуті техніки вишивки, які використовують лише деякі вишивальниці особисто для своїх родин. А подивитися на ці техніки сьогодні можна тільки в музеях та десь у бабусиних скринях. Наприклад, низинка (низь) – унікальна та одна з найвідоміших українських технік вишивки, характерна для Гуцульщини. Її ми застосовуємо у власних виробах, але також залюбки використовуємо подільські качалочки та колодочки, а ще штапівку, зубцювання, змережування. Давні елементи дають силу новим речам”.