Містечко на Прикарпатті потрапило до списку міст, де видано аномально мало ліцензій на торгівлю алкоголем

Місто Болехів лежить у кількох десятках кілометрів від Карпат — на самому краєчку Івано-Франківської області. Тихо та розмірено тут живуть трохи більше десяти тисяч жителів.

Якщо вірити даним податкової Франківської області, то в Болехові право продавати алкоголь мають лише 28 магазинів та кафе.

Для порівняння — в містах із населенням до 20 тис. осіб середній показник кількості виданих ліцензій на 10 тис. населення становить 36,4. В Болехові - 25,9.

З цього можна зробити декілька припущень:

• частина алкоточок працює нелегально;
• місцеві мало купують алкоголю і п’ють самогон;
• місцеві п’ють менше, ніж у середньому по Україні.

Бідність, зелена бідність...

Фасади будівель облуплені навіть у центрі, дороги розбиті і немає жодної клумби. Навіть звичного для Галичини пам’ятника Шевченку не знайти — замість нього стоїть камінь із вирізьбленою обіцянкою: «Тут буде пам’ятник великому Кобзарю».

Будинок дитячої творчості, що потопає у високих бур’янах, не знав ремонту з 1991 року і розвалюється на очах, у той час як у ньому продовжують вчитися танцювати та плести бісер діти.

Статистики, яка би свідчила про рівень споживання алкоголю в невеличких містах, немає, але місто депресивне і нічого не вказує, що тут п’ють майже вдвічі менше, ніж у середньому по країні.

Залишаються дві інші версії: торгівля без ліцензії і продаж самогону.

Звідки гроші в місцевому бюджеті?

Один зі способів наповнення місцевого бюджету — це акцизний податок. Його сплачують підприємці, що продають алкоголь, пиво, цигарки або пальне на АЗС.

За даними ДФС, з початку 2016 року за рахунок легального продажу підакцизних товарів казна місцевих бюджетів Долинського району Івано-Франківської області (до якого входить Болехів) поповнилася більш ніж на 13 мільйонів гривень. Ці гроші підуть на розбудову тих містечок і сіл, в яких легально продавалися алкоголь та цигарки.

Питому вагу акцизного податку становлять заправки: 75% від загальної суми доходу. Болехову не пощастило: у місті немає жодної АЗС. А отже, до місцевого бюджету йдуть лише кошти від продажу алкоголю (8000 грн на рік за одну ліцензію) та цигарок (2000 грн на рік).

1. На вулиці Данила Галицького у будівлі №26 є продуктовий магазин «Зелений магазин» та ресторан «Смарагд». Ці два заклади належать одному власнику. У магазині ліцензія на продаж алкоголю є, а у ресторані, що розміщений поверхом вище, така ліцензія відсутня. Власник переконує, що гості його закладу під час посиденьок бігають за алкоголем у магазин.

2. Вулиця Данила Галицького, 59, магазин «Сонечко». Тут продають пиво та інші слабоалкогольні напої без ліцензії на продаж алкоголю. Власниця запевняє, що не знала про те, що дозвіл на торгівлю спиртними напоями взагалі потрібен.

Якщо ви знайшли заклад, де торгують алкоголем і його немає на нашій карті, пишіть нам, вказавши адресу закладу, його координати на гугл-карті і додавши фото. Ми перевіримо інформацію у податківців і, якщо ваша інформація підтвердиться, додамо заклад на карту.

Доступ до ліцензій — обмежений

Місцеві дрібні бізнесмени звикли до того, що їх в обличчя знають усі. А значить, і зайвих питань (наприклад, про законність торгівлі) ніхто не ставитиме. Тому мої прохання показати ліцензію на продаж алкоголю завжди викликало в адміністрації щире здивування:

— Ви перша, хто цікавиться документами. А скажіть по секрету, ви до нас із перевіркою звідки? — по-змовницьки шепотіли на вухо цікаві власники кафе та магазинів.

Продавці кажуть, що податківці навідуються до них регулярно. І страшенно дивуються, чому їхніх закладів немає в онлайн-базі, а ми, як і у випадку з Києвом, знайшли декілька випадків, коли в базі податківців заклад не мав ліцензії, але в реальності вона була.

— Ми уже 15 років тут працюємо. Усі нас знають. Не може такого бути, що податкова про нас не знає. Документи ж у нас є? Є! — каже продавчиня «Універсального магазину».

Щоразу, коли я запитувала, чи є у магазині/кафе/ресторані ліцензії на продаж алкоголю, виникала бурхлива дискусія на тему прав споживачів:

— Ви не маєте права дивитися на наші документи! — скажуть вам у першому закладі.

— Хто дозволив вам фотографувати ліцензію? — запитають у другому.

— Я зараз міліцію викличу, якщо будете такі питання задавати! — пригрозять у третьому.

Перевірка? Запрошуємо на рибалку!

При в’їзді до Болехова бачу перший та єдиний в місті пристойний ресторан, якого немає в базі податкової. Вхідні двері «Смарагду» зачинені, зате продуктовий магазин на першому поверсі пропонує відвідувачам кілька десятків найменувань вина, лікеру та горілки.

Заходжу. Вкотре починаю традиційний діалог про те, маю право я дивитися документи чи ні.

— Так і запишемо: відмовилися показати, — граю роль ревізора і роблю нотатки в записнику.

За дві хвилини продавчиня наздогнала мене на вулиці.

— Директор дозволив подивитися на документи. І просив його набрати, — тепер уже жінка виглядала наляканою.

Повертаюся до магазину.

— У нас усе чесно. Податки платимо. У нас і касовий апарат є. Подивіться! — жінка перегортає один файлик за другим і хаотично тицяє пальцем на печатки та підписи.

— З документами усе в порядку. А в ресторані ліцензії нема, бо там нічого спиртного в меню немає навіть. Клієнти спускаються у магазин і купують випивку за прилавком, — переконує мене по телефону директор Михайло Гошовський.

Щоб задобрити мене ще більше, директор запрошує мене на рибалку з друзями — відзначити його день народження. «Приходьте, буде юшка смачна. І шампанське найкраще!». Отака вона, провінційна корупція.

Пиво не алкоголь

Валентина Глинська уже шість років продає пиво у власному магазині. Але чомусь не знає про те, що для продажу пива потрібна ліцензія:

— А хіба пиво — це алкогольний напій? — очі жінки округляються.

— Так. А хіба податкова до вас не заходила?

— Ні. Добре, що ви сказали, бо я не знала, що не можна продавати пиво просто так… Я в шоці.

У фаворі — самогон

Бігати за бокалом вина в магазин, сидячи у ресторані, не дуже зручно. Щоб комфортно повечеряти, потрібно виїхати з міста. Затишні заклади позакривалися. Жити стало гірше, і місцеві перестали ходити в кафе. А туристів тут немає.

Заходжу в одне з небагатьох кафе з літнім майданчиком. Всередині — різкий запах немитої підлоги і чогось гнилого. А в куточку за столом із чаркою горілки — єдиний відвідувач.

— Щось клієнтів у вас малувато, — продавець (вона ж — офіціантка і кухар) дуже зраділа моєму приходу.

— Та так. Бачите — тільки дядя Юра у нас сидить день у день.

— І що у вас попитом користується?

— Та що? Горілка. Саму дешеву беруть. А взагалі наші хлопці вдома п’ють самогон — бо він дешевший.

Самогон. Здається, ми розгадали загадку і саме він є головною причиною малої кількості виданих ліцензій, а отже, повторимо, і недоотриманих містом коштів.

72-річна власниця бюджетного кафе «Лілея» Ольга Гівель дуже боїться всіляких перевірок. Місяць тому до неї вже завітала податкова і оштрафувала через відсутність касового апарату на 1200 гривень. Це викликало у неї справжній шок.

— Так співпало, що через пару днів після тієї перевірки загинув мій онук. Така біда… Я закрила кафе на два тижні. Думала, що назовсім... — ледь стримуючи сльози, каже жінка і показує ліцензію на продаж алкоголю. — Але заробляти якось треба. Тож і стою біля прилавка.

Гроші йдуть місту, а контролює область

Районні податківці не приходять до місцевих підприємців із перевірками — це роблять обласні управління. Але перевірити усіх підприємців у спеціалістів банально бракує часу.

— Ліцензії видає Головне управління ДФС області. Воно ж займається наповненням онлайн-бази власників дозволів на продаж алкоголю. Колись перевіряли підприємців і ми, у нас були цілі відділи. А зараз ми — адміністратори — лише приймаємо платників, консультуємо, відбираємо заяви. Плюс декларації, звітність, — пояснює спеціаліст з питань контролю за обігом підакцизних товарів Долинської ОДПІ ГУ ДФС в Івано-Франківській області Уляна Гарбера.

В Івано-Франківській області 804 населених пункти, у кожному з яких є певна кількість торговельних точок, де продають алкоголь. У сумі — це тисячі локацій, на кожну з яких потрібно витратити кілька годин робочого часу.

Водночас в Управлінні контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів працює всього кілька людей. Крім проведення перевірок, вони мають виконувати ще з десяток функцій. Продавці про це знають і вміло цим користуються. А вголос скаржаться, що перевіряльні органи заходять до них частіше, ніж треба.