Чи хоче брати хабарі, чи то пак, як це нині трактує українське законодавство, отримувати неправомірну вигоду, лікар? Запитання далеко не таке просте, як може видатися на перший погляд. Сумніваюсь, що молоді люди ідуть вчитись у медичний ВНЗ лише з метою потім «відбити» всі вкладені у навчання кошти за рік-два роботи. Хоча, мабуть, є й такі. Але більшість хоче здобути фах, допомагати людям, бути корисними і, звичайно, отримувати за це належну винагороду. Якої вистачатиме на життя, на допомогу рідним, на створення родини, на перспективу мати житло і не просити у держави субсидій.
Так само можемо запитати себе: а чи всі чиновники, судді, працівники прокуратури, митниці і т.п., влаштовуючись на роботу, думають про майбутні хабарі? Напевно що ні. Що ж змінюється в усіх цих людях, яких суспільство нині найбільше звинувачує у корупції, що штовхає їх до зловживань і порушення наших з вами прав? Напевно, до цього підштовхує чужий приклад, коли можна одночасно бути державним чиновником і дбати передусім про власний бізнес, працювати на незначній посаді, ведучи при цьому розкішне життя, не відмовляючи собі ні в чому. Наштовхує на такі думки і поведінка політиків, котрі, з одного боку, розповідають про свою ненависть до корупції, а з другого, — людям, причетним до політичної кухні, добре відомо про плату за місце в партійному списку, за доступ до посад чи державних коштів. Зрештою, навіщо далеко ходити за прикладами, коли нещодавно оприлюднена «чорна каса» «регіоналів», якщо не вдаватись у копирсання у прізвищах, каже нам всім про те, що можна мільярди роздавати направо і наліво. А для цього ті ж мільярди потрібно звідкись узяти.
Людям, причетним до політичної кухні, добре відомо про плату за місце в партійному списку, за доступ до посад чи державних коштів
Можна, звичайно, звинувачувати в усьому споживацьке суспільство, коли цінність людини, що є основою життя, підмінена цінністю речей. і у цьому також буде певна рація. Втім, найгірше з того, що нині робить українська влада, як виглядає, є поділ людей на дуже цінних, посередньо цінних і знецінених. Бо як іще розцінити той факт, що одним встановлено мінімальну заробітну плату з травня по листопад цього року в 1 450 гривень, і разом з тим влада толерує заробітну плату керівника «Укргазвидобування» у розмірі близько мільйона гривень на місяць, а секретарки цього відомства — у 44 тисячі гривень? При цьому слід розуміти особливість роботи монополістів: всі ці заробітні плати лягають у собівартість газу українського видобування, який споживачі оплачують за ціною імпортного газу на німецькому хабі. Таким чином, у принципі, можуть діяти всі монополісти, від послуг яких не можуть відмовитись українці. Відомо вже про прецедент, коли один зі споживачів через суд намагається відмовитись від теплопостачання за новими цінами, оскільки стверджує, що ці послуги йому нині не по кишені. У тому, що він доможеться позитивного для себе рішення, особисто у мене є великі сумніви. Оскільки сама суть прибутків монополістів полягає якраз у тому, що від цих послуг неможливо відмовитись, і мільйонні зарплати виплачують переважно за рахунок пересічних українців, котрі того мільйона навіть уявити собі не можуть, бо жодного разу не тримали такої суми у руках. Нині ж до офіційних заробітків окремих газовиків прагнуть також наблизитись і судді...
У чому не правий Пинзеник?
Уже після того, як колишній міністр фінансів України доктор економічних наук і професор Віктор Пинзеник написав в одній із соцмереж про зміни до судового законодавства, що їх прийняла Верховна Рада 2 червня цього року, з’явилось чимало коментарів та пояснень про те, що він обирає лише найбільші значення з можливих і тому неправильно визначає зарплати українських суддів. Можливо, і так. Але це лише для того, як виглядає, щоб підкреслити несправедливість нинішнього підходу влади до вирішення цих питань. Зрештою, надамо слово самому Пинзенику, який поділився своїми думками в одній із соцмереж.
«315 тис. грн. на місяць — такий новий соціальний стандарт введено в Україні з 1 січня 2017 року законом «Про судоустрій і статус суддів». Ідеться про зарплату українських суддів (суддівська винагорода, як її називають).
Не можу сприйняти того, як при мізерному значенні мінімальної заробітної плати можна встановлювати зарплату, що у 200 разів перевищує цей рівень (зазначу, що йдеться про працівників, які отримують оплату з бюджету). А саме така норма проголосована парламентом.
Закон встановлює зарплату в місцевих судах у розмірі 30 мінімумів, в апеляційних — 50, у Верховному суді — 75. Але це тільки оклад. А є ще надбавки до окладу! До 80% — за вислугу років, 15-20% — за науковий ступінь, 5 і 10% — за роботу з таємними документами. Ці три надбавки у максимальному розмірі сягають 110%. А є ще регіональний коефіцієнт (до 25%). Тож підрахуймо.
Прив’язуючись до мінімальної зарплати часу введення цих норм у 1 600 грн. (з 1.01.2017 р.), оклад судді Верховного суду становитиме 120 тис. грн. (75 х 1,6). Максимальна надбавка — ще 132 тис. грн. Набігає вже 252 тис. А з урахуванням регіонального коефіцієнта Києва набігає вже 315 тис. грн. на місяць. Розділіть цю суму на мінімум і отримаєте названу цифру співвідношень — 200 разів, або цифру відношення до середньої зарплати по Україні — 64 рази.
Максимальна оплата суддів місцевих судів становитиме 126 тис., апеляційних судів — 210 тис. і якщо для останніх двох категорій передбачене поетапне введення, починаючи із 63 і 105 тис. грн., то у Верховному суді це вводиться відразу.
Після цього рішення нам, очевидно, слід очікувати масової імміграції суддів з Польщі. Бо там оплата судді Верховного суду становить утроє менше — 105—120 тис. грн. У Чехії, Латвії, Литві вона ще менша. Не забудьмо про те, що й економічна ситуація в цих країнах дещо інша.
Чомусь у нас заведено вважати, що мораль і економіка — речі несумісні. Починаючи з того, що можна придбати товар за одну ціну, а потім продавати його вдвоє-втроє дорожче
Не забуто і про особливі пенсії. Правда, називають їх не пенсіями, а щомісячним довічним грошовим утриманням. Воно може становити до 90% зарплати. Причому не до зарплати у період перебування судді на посаді, а до зарплати нині працюючого судді. За середньої пенсії в Україні 1,7 тис. грн. допускається нормальним виплати декому пенсій у розмірах сотень тисяч гривень (у 160 разів більше нинішнього мінімуму).
Як зневажити життя?
Чомусь у нас заведено вважати, що мораль і економіка — речі несумісні. Починаючи з того, що можна придбати товар за одну ціну, а потім продавати його вдвоє-втроє дорожче. Прикладом цього є нинішня ціна на споконвічний український продукт — гречку. Як стверджують знавці ринку, відразу після збирання урожаю оптовики скупили урожай, а потім почали пропонувати його на ринку невеликими партіями, подекуди провокуючи навіть дефіцит на ці крупи. Відтак ціна на неї нині зросла до 30-35 гривень, що навіть значно вище за імпортований рис. Зрозуміло, що про якесь обмеження апетитів продавців не йдеться. Вища ціна обіцяє вищі прибутки. А «бабло» (слово, яке використовують нині на позначення не просто будь-яких грошей, але переважно великих) перемагає все. Наскільки така поведінка є прийнятною для суспільства з точки зору його моралі, запитання риторичне. Бо купуємо за тією ціною, яка є.
Що стосується заробітних плат чиновників, чи як у випадку, про який розповідає В. Пинзеник, витрат на утримання суддів, то, аргументуючи потребу встановлення саме таких сум, автори законопроекту наполягали, що високі доходи зможуть вберегти їх від спокуси хабарництва. Те саме говорять про високі зарплати в «Укргазвидобуванні», мовляв, мільйон на місяць дозволить керівникові почуватись незалежним від олігархів і їхнього впливу.
А що коли їм запропонують не мільйон, а десять? Чи стане це для них спокусою? А 50 мільйонів? Навіть із тієї інформації, що її оприлюднюють ЗМі про рівень хабарів у високих державних кабінетах, такі суми не виглядають захмарними.
Проведемо нескладні підрахунки. Якщо нині мінімальна зарплата становить 1 450 гривень на місяць, то 1 мільйон гривень, що їх щомісячно отримує «дуже цінний» керівник «Укргазвидобування», людина з мінімальною зарплатою зможе заробити за 57 з половиною років. Що стосується співвідношення доходів «цінного» судді та мінімальної заробітної плати, то те, що кожного місяця може отримувати суддя Верховного суду, хай навіть теоретично, для того, хто отримує мінімум, становить заробіток за 16,4 року. Чи не занадто великий розрив в оцінці цінності життя українців?
Неважко нині побачити на вулицях Івано-Франківська дорогі автомобілі. За актуальною ціною, наприклад, «Porsche Cayenne» коштує від 2,5 до 5,09 млн. грн. залежно від комплектації. Це у доларах США за приблизним курсом у 25 гривень за долар становить від 100 000 до 203 600 доларів. І ці автівки ми бачимо на вулицях нашого міста. Як запитував мене один знайомий: з якими почуттями можна дивитись на навколишній світ, коли ти їдеш в авто, на яке людині з мінімальною зарплатою потрібно працювати 144 роки? Це без інших витрат — на життя, комуналку і т.д.
Маю великі сумніви, чи великі зарплати зможуть гарантувати те, що ті, хто їх отримує, зможуть втриматись від спокуси отримати ще більші. Нагадаємо, що, як показало недавнє опитування, проведене «TNS On-line Track», підвищення зарплат чиновникам вважають ефективним методом боротьби з корупцією лише 5 відсотків українців. А близько 70% українців вважає, що підвищення зарплат державних чиновників ніяк не вплине на ситуацію з корупцією. Ще 23% вважає, що зарплати держслужбовцям слід підвищити, але це не може повністю розв’язати згадану проблему.
Втім, не викликає сумнівів те, що ситуація, коли одна людина може отримувати офіційну зарплату за місяць на такому рівні, до якого іншому потрібно пропрацювати десятки років, буде викликати несприйняття й обурення. Бо життя насправді одне в усіх: і в того, хто заробляє мінімально через різні обставини, і в того, кому держава дозволила почуватись «особливо цінним» та заробляти у сотні чи тисячі разів більше. і власне ця різниця в оцінці життя різних людей провокуватиме внутрішнє напруження та конфлікти у суспільстві. Бо знаємо, що для Бога кожне життя безцінне. Як правило, такі розриви у статках найбагатших та найбідніших призводять до соціальної напруги, зростання злочинності, соціальних революцій. Чи це той шлях, яким треба йти Україні? Бо життя за всю багатолітню історію людства не раз доводило, що це дорога в нікуди.
Хто почує благання багатія?
Хочеться з цього приводу нагадати одну притчу. Був один багатій, який одягався у гарний одяг і бенкетував щодня. Був також один убогий на ім’я Лазар, який лежав біля брами багача, вкритий струпами. Він бажав насититися крихтами, що падали зі столу багача. Пси приходили і лизали його струпи. Помер убогий, і був віднесений ангелами до раю. Помер багач, і поховали його. Терплячи муки в пеклі, він підняв очі свої й побачив здалеку Авраама і Лазаря з ним і став волати: «Отче Аврааме, змилосердься наді мною і пошли Лазаря, нехай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій, бо я мучусь у полум’ї цьому».
Але Авраам сказав йому: «Чадо! Згадай, що ти одержав уже блага твої за життя свого, а Лазар — тільки зло, отже, тепер він тут тішиться, а ти страждаєш. І, крім усього того, між нами і вами утверджена велика безодня, так що ті, які хочуть перейти звідси до вас, не зможуть, так само і звідти до нас не переходять»...