Нью-Йоркське літо добігає кінця. Його ― чергове, моє ― перше.
Задушливе літо. Задушливе місто. Коли тепло ― добре. Коли тепло, значить тебе люблять. Та коли тебе люблять надто сильно ― стає важко дихати. Якось так, мабуть, можна пояснити цю спеку. Нью-Йоркську спеку. Сліпа й задушлива любов. Що межує з прагненням володіти, даючи, в той же час, свободу.
ПОЧАТОК ІСТОРІЇ: Осінь у Нью-Йорку
Я чекаю дзвінка. Вчора їздила на співбесіду на Манхеттен. Перша моя співбесіда. Їй передувала ще одна – із панею, що мене туди направила. Пані звати Маріна і вона є представницею і, як я розумію, власницею агенства праці в одній особі, що з неї одної ж і складається. Років 55. Міркую, що Маріна є вихідцем із спільного дому під назвою СРСР, яку або сюди забрали діти або за принципом «пощастило», опинилася в числі переможців лотереї «Грін кард». Зустрічі з Маріною передує ряд стандартних запитань «З якої ти країни, скільки тобі років і чи є досвід». Вище я вже писала шаблон відповіді на подібного роду запитання, а тому переходжу до наступного етапу – безпосередньої зустрічі з Маріною, яку вона призначає у «Starbucks» на Brighton Beach. По приході туди відразу здогадуюся, хто Маріна. Жіночку з записником і ручкою в руках (так звана «база» працедавців і працепошуковців), обліплює з усіх сторін з десяток таких же як і я, щоправда різної вікової категорії. В цей момент Маріна нагадує вершительку доль. Отже, це була так звана «очна ставка», під час якої я отримала від Маріни схвальне «ты мне нравишься» і обіцянку зателефонувати, коли буде якась робота.
Це була так звана «очна ставка», під час якої я отримала від Маріни схвальне «ты мне нравишься» і обіцянку зателефонувати
Вже ввечері Маріна зателефонувала і дала контакти сім’ї на Манхеттені. Вона — художниця, він — викладач коледжу. Вона — росіянка, він — афроамериканець. Дитині три роки. Звати Емма. Живуть на чи не найзнаменитіший вулиці Нью-Йорку – Times square – 42d street. Щоправда, вона є дуже довгою, тому від виходу з метро (а їх тут є кілька) до локації мого потенційного «працедавця» йти ще хвилин 15 (при чому, йти треба швидко). З підземки виходжу на вихід 42nd Street/Port Authority Bus Terminal і одразу впадаю в ступор. Яке щастя, що виїхала завчасу! Люди не те, що зносять з ніг, вони не дають тобі на них втриматися! Усе блимає, світиться, переливається сотнями кольорів! Світлові реклами, тисячі роззявлених туристів, селфі, крики, десятки мов. І хоч дорогу шукаю з навігатором у руках, зорієнтуватися в який же бік іти, можу не відразу. І, забігаючи наперед, скажу, що це тривало ще досить довго. Кожного разу, приїжджаючи на ту локацію – блукала, поки визначала в який бік іти. Таке воно все однакове в тій божевільній метушні – хмарочоси, що розтинають небо, люди, яких не стає менше жодної пори дня чи ночі.
Врешті, таки знаходжу потрібний будинок. Голова падає далеко назад в намаганні охопити його висоту, і таки не досягає, треба відходити вбік. Всередині теж гублюся – адже лоббі більше нагадує рецепцію готелю, аніж звичайний житловий будинок. Пояснюю швейцару, кого шукаю. При мені набирає потрібну квартиру і уточнює. Киває, що можу підніматися. Квартира на 44 поверсі. В чотирьох ліфтах я таки не розібралася відразу, а тому Ольга (так звуть жінку) зійшла по мене сама разом з моєю потенційною підопічною. Дівчинка виявилася напрочуд ляльковою – смаглява, з темними очима і безліччю кучериків. Таки чарівні діти виходять у змішаних шлюбах батьків з різним кольором шкіри. Піднімаємося на 44 поверх. Чомусь я думала, що квартири у таких будинках мають бути відповідними. Мої очікування розвінчала скромна маленька квартирка one bedroom, без претензії на яку-небудь розкіш. В ніздрі вдарив не дуже приємний запах. Навколо – суцільний безлад із книг, недомальованих картин, кухонних приборів, дитячих іграшок і безлічі іншого мотлоху. One bedroom у американців – це у нас двокімнатна квартира. Адже будь-яка квартира у них складається із спалень і living room, себто вітальні, яка вже є в квартирі «за замовчуванням». Living room у цій сім’ї – це водночас дитяча, робочий кабінет батьків і кухня.
Навколо – суцільний безлад із книг, недомальованих картин, кухонних приборів, дитячих іграшок і безлічі іншого мотлоху.
Співбесіда моя стосувалася в основному освіти і досвіду, другим етапом було побавитись з Еммочкою, яка весь цей час не злазила з рук матері. Як не дивно, дівчинка пішла до мене майже відразу і встановити з нею контакт виявилося не так вже й складно. Тут, мабуть, варто наголосити, перший контакт. Адже далі був суцільний кошмар. Але це буде далі. А поки ми обмінюємося телефонами, даю Ользі контакти «попередньої сім’ї, де я працювала» (читайте, подруги, яка заздалегідь попереджена про «моє піклування про її уявних дітей») і у великому сподіванні, ба, навіть бажанні, отримати цю роботу, іду додому чекати дзвінка. Перше враження склалося позитивне, адже усе скромно і без «понтів». Як виявиться згодом, перше враження таки буває оманливим. Дорогою ще отримую дзвінок від Марини з проханням обов’язково зателефонувати їй в разі отримання роботи і попереджую подругу про можливе звернення до неї за рекомендаціями для мене як няні, кращої якої не знайти.
Минув цілий день, а мені ще так ніхто і не подзвонив. У вирі думок, що несуться з шаленством цього міста, вирішую їхати на пляж. Таки добре радила подруга, «користай, поки літо і ти безробітна, потім це зробити буде набагато важче». А тому, відклавши газету і телефон, які не перестаю тероризувати, сідаю в трейн у напрямку Coney Island. Це всього лише кілька зупинок від мого дому. Кінцева станція. Океан. Кінцева думка на сьогоднішній день. Бодай на сьогоднішній. Свобода.
ЧИТАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ:
Як франківці шукають роботу в Америці
Перші 50 доларів, зароблені в Америці
Робота прибиральниці і вартість тижневого життя в Америці. Історія франківчанки