Небо і земля,
Небо і земля,
Нині торжествують…
І ось настає одне з найвеличніших свят на Землі – Різдво Христове. Серце радіє, бо народився Наш Спаситель. Ми поспішаємо на торжественну Літургію, щоб пережити велич Різдва, а потім вся родина збирається за столом, щоб розділити цю веселу новину – Народження Христа. Душа наповнюється миром, а уста наспівують колядки. Бо яке ж Різдво без коляди?
Споконвіків на українській землі існувала гарна традиція вітати господарів з Різдвом, бажаючи їм щастя, здоров’я, миру, довгих літ і достатку. На Покутті колядували вже у Святвечір, в Слобідській Україні — першого дня Різдва після Богослужіння, на Західному Поділлі — вранці другого дня свят.
Зазвичай колядувати ходили тільки хлопчики, адже вважалося, що саме вони мають першими завітати в дім на свята. У народі вірили, що чим більше маленьких колядників прийде до оселі, тим щедрішим та врожайнішим буде наступний рік.
Під дзеленькання дзвіночка колядники заводили гучну пісню з побажаннями господарям усіляких благ та гараздів. А вони, в свою чергу, щедро частували їх солодкими гостинцями: яблуками, горіхами, медівниками та бубликами, а старших, подекуди, запрошували до столу.
Дівчата ж колядували пізно ввечері, коли вже темніло. З ліхтарем у вигляді зірки або місяця обходили вони усі найближчі домівки, співаючи пісень.