Перші 50 доларів, зароблені в Америці

Доброго ранку, Нью Йорку!

Сонячний сьогодні ранок. 

Так по-особливому відчуваєш цей день...Свій день народження. Перший ― не вдома, в якості «невідомо кого». Вдома я його ніколи не любила. Маю на увазі ―  бурхливих святкувань, проставлянь, вгинань столів і так до безкінечності. Це, мабуть, тому, що ми дуже бідні, так пориваємося святкувати геть усе. З розмахом! Та так, що про кафе-ресторани домовлятися треба за місяць наперед, бо годі втрапити.

ПОЧАТОК ІСТОРІЇ: Осінь у Нью-Йорку

Контрасти... Знову ці контрасти, які так разюче відлунюють з твоїм сьогоденням. Не те, щоб тут люди не святкують... Просто, якось воно трохи скромніше. Без триповерхових страв, і тижневих гулянь. І з грошима, наче, склалося більше... А от цілком обходяться якимось дрінком. Так тут називають алкогольний напій, при чому, то навіть така собі частина культури ― ходити на дрінк. І дрінк ― це, зазвичай, лиш дрінк, а не десятки страв «за замовчуванням», як у нас. 

То навіть така собі частина культури ― ходити на дрінк. І дрінк ― це, зазвичай, лиш дрінк, а не десятки страв «за замовчуванням», як у нас

Звісно, все це індивідуально. Звісно, при бажанні, будете мати і олів’є і голубці і «ковбаси з горілками». Навіть тут. Бруклінські ресторани з красномовними назвами аля «Татьяна» забезпечать вам гарантоване «відчуття дому» з «мурками» і «золотими куполами» у виконанні місцевих шансоньєрів «совітського» розливу. Тут час застигає. Бруклін ностальгує. При чому, давно. І народу те, здається, в кайф. Але, я не про Бруклін, він надто невмісткий у кількох реченнях. Про Бруклін якось окремо. 

І навіть не про свій день народження. Лиш про ті дивні відчуття. З цього боку океану. Ти нічого не чекаєш. Але коли вдома ― це сприймається по-іншому. 

А тут ― просто зустрічаєш черговий сонячний ранок. Вариш макарони і готуєш салат з авокадо. Не тому, що свято. Просто, це твоя звичайнісінька їжа, яку починаєш сприймати вже як щось саме собою зрозуміле. Бо це ж, всього їжа. Їжа, що не спустошує гаманець на половину вартості, як вдома...

Подруга прийшла з букетом і пляшкою вина. Сидимо, їмо макарон, п’ємо вино і майже радіємо. Очі видають. Сумні. Ніби весело, все є. Все можна купити. А якось воно не те. Кожна сумує про своє. 

Задзвонив телефон. Ольга. Мама трирічної Емми, де три дні тому я проходила співбесіду на працевлаштування нянею. Питає чи можу приїхати на 16:00? Таке питає... Звісно, можу! Ура, робота! Допиваю вино і біжу збиратися. На годиннику 13:00. 1,5 години часу на дорогу. Лечу!

Зустріли. Якось не відразу стало зрозуміло, що я маю з тією дитиною робити – сидіти, бавитись, вчитися, йти гуляти? Як виявилося згодом, те нерозуміння так і залишиться нерозумінням. Адже, що з дитиною робити, передовсім, не знали й самі батьки. Це той випадок, коли любові, мабуть, забагато. І з надлишку – відчуття вседозволеності. Звідси було постійне відчуття дискомфорту. Звідси були постійні плачі, крики, істерики, і потурання їм з боку батьків. За найменшого звуку, мати одразу ж брала дитину на руки і годувала грудьми. І це у три роки.

За найменшого звуку, мати одразу ж брала дитину на руки і годувала грудьми. І це у три роки

Почали бавитись. Батьки займалися своїми справами. Ні з того ні з сього, вирішують кудись їхати. Речі дитини збираю в порозі. Де їх шукати не маю поняття, щоправда, мама чомусь думає, що з другого разу перебування в квартирі, я це маю знати. Врахувати треба і той факт, що дитячі речі знаходяться всюди! Черевики зашнуровую вже біля ліфту. Що робиться ― не розумію. Як виявиться згодом, в такому стані у цій сім’ї я перебуватиму постійно. Спускаємося на паркінг під будинком. Машина. Стара і неймовірно низька. Всередині дитяче крісло. І туди якось треба «запхати» дитину. Враховувати треба факт, що вона неймовірно верещить, а мама завмирає при кожному доторку до неї, так хвилюється, щоб нічого не трапилось. Це було випробування. Посадили. Їдемо. Куди не знаю. Нарешті зрозуміла, що в парк. Витягнути дитину коштувало не менших зусиль. Нас чув весь парк. А далі, власне, почалося «святкування» мого дня народження. Батьки насолоджувались літнім вечором на лавочці, я – бігом за Еммою територією всього парку, ловлячи на собі співчутливі погляди людей навколо. Так тривало приблизно чотири години.

Батьки насолоджувались літнім вечором на лавочці, я – бігом за Еммою територією всього парку, ловлячи на собі співчутливі погляди людей навколо

Далі так само несподівано всі рвучко зірвалися і рушили з парку. Під їхнім будинком Ольга мені дякує і дає 50 доларів. Досі не тямлю чи то мене вже прийнято на роботу і чи не потрібно віддавати ці гроші Маріні з агенства працевлаштування. Прощаємося. Вирішую поки не питати нічого, просто ховаю гроші до кишені і рушаю до метро назустріч нічному Нью Йорку. Стан дивного заціпеніння. Не дуже розумію, що, власне, зі мною відбулося – з одного боку, шок, невимовна втома, яку лише щойно починаю відчувати, і легкий сум, з іншого – 50 баксів у кишені і нічна Times square, що переливається всіма барвами, і в цьому мареві вічного свята не дає тобі можливості концентрувати думки. І так тут з усім і завжди ― ніколи не можеш з впевненістю сказати щасливий ти чи нещасний. Адже межа така умовна…

Happy birthday to me!

ДО ТЕМИ:

Як франківці шукають роботу в Америці

Нью-йоркська біржа праці для українок і спроба влаштуватися нянею